BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. #Вечірнє. Роздуми з власного щоденника по дорозі додому. Писав для себе, як зазвичай у дорозі, і читати не обов’язково. Це мій особистий шлях, шлях пошуку Правди, Бога, себе, сенсу життя, служіння й волонтерства, шлях відвертості, яка дуже часто обертається зміною ставлення з боку людей. Але це мій шлях, і, можливо, хтось на ньому побачить і себе, і відчує, що ми разом у Виході, у пустелі свободи, дорогою до обіцяного Спасителем.

ЛЬВІВ. Сидячи в «блаблакарі», намагаюся відволіктися від нескінченного потоку розмов навколо. Гомін голосів зливається в один гул, у якому час від часу вирізняються окремі фрази, і пасажирки обговорюють свій життєвий досвід, схожий на те, що я чув під час подібної поїздки 7 липня 2018 року. Усі ці розмови здаються мені такими далекими від реальності, в якій ми живемо. Дивлюся у вікно, розмірковую, пишу. Дорога для мене майже завжди є часом для себе і для щоденника, і, можливо, саме тому я й люблю подорожувати.

БУСЬК. Дивлячись на села й поля, що проминають зі швидкістю сто сорок кілометрів на годину, я мимоволі повертаюся думками до давньої історії про Вихід євреїв з Єгипту й уявляю, як виглядала б ця ситуація в сучасному світі з його схильністю до критицизму, ревізіонізму та переоцінки історичних подій.

Пейзаж за вікном змінюється, як у калейдоскопі: ось промайнув невеликий гайок, за ним жовте поле соняшників, далі занедбаний колгоспний двір з іржавою технікою. Кожен кадр цієї мінливої картини ніби підкреслює незмінність землі, на тлі якої наші людські драми здаються такими швидкоплинними. Скільки крові взяла в себе ця земля за століття боротьби за свободу, знає один Господь.

Важкості роздумам додають групи, а часом і колони військових, які їдуть на ротацію чи з неї, залежно від напрямку руху. Ми то обганяємо їх, то вони нас, і іноді у вікні військового авто промайне зосереджене обличчя водія або втомлені погляди в шибках автобуса. Ці миттєві зустрічі поглядами нагадують про реальність, яка існує паралельно з нашим відносно мирним життям тут, у глибокому тилу, і вони є живим втіленням тієї давньої історії про Вихід із рабства, тільки тепер це вихід з-під гніту сучасного російського тирана.

Контраст між буденними розмовами пасажирів і цими німими свідченнями війни за вікном створює дивне відчуття роздвоєної реальності, і в такому контексті історія єврейського народу звучить для мене гостріше, змушуючи думати про циклічність історії, про вічну боротьбу за свободу і про ціну, яку платить за неї кожне покоління: покоління наших батьків, наше, і зовсім скоро покоління наших дітей.

БРОДИ. Уявляю, скільки людей молилося б тепер, щоб євреї «з миром» лишилися в Єгипті на умовах єгиптян. Згадую договір між Йосипом і фараоном (Бут. 47:11–12), який спершу здавався благословенням, а згодом обернувся непосильним тягарем для народу, що втратив свободу. Як часто ми віддаємо перевагу знайомому рабству перед невідомою свободою, і на особистому рівні, і на сімейному, і на національному? Це дуже перегукується з тим, що Еріх Фромм назвав втечею від свободи.

Скільки людей стверджувало б, що не варто було повертатися на свою землю під проводом Мойсея? Хіба не здавалося божевіллям вести народ через Синайську пустелю, покладаючись на саму лише довіру Богові? І саме ця сорокарічна подорож сформувала нове покоління, навчила його довіряти Богові й жити за Його законами, викарбуваними на скрижалях Завіту. Хоча те саме покоління, увійшовши в Землю Обітовану, прожило всі благословення для себе й не передало Божого навчання своїм дітям. Уся книга Суддів і наступні чотириста років саме про це: кожне покоління жило винятково для себе, не думаючи про те, що дістанеться дітям.

Скільки людей звинувачувало б євреїв у провокуванні фараона ідеями свободи від рабства? Цю дилему описав Мартін Лютер Кінг у «Листі з Бірмінгемської в’язниці», який я дуже раджу прочитати, не відкладаючи. Чи можна звинувачувати пригноблених у тому, що вони прагнуть свободи? І чи мають право російські християни звинувачувати українських у тому, що ми прагнемо жити вільними від «російського міра», який руйнує нашу країну і нашу ідентичність і вбиває десятки тисяч християн в Україні? Адже наша етнічна ідентичність є Божим даром, тим, що ми приносимо назад під Престол Божий, де Іван Богослов бачить різні раси, народи й мови саме як дар Божої благодаті для Божої слави. Апостол Павло каже, що наша боротьба точиться проти духовних сил зла, а не проти крові й плоті (Еф. 6:12), і фараон у цьому контексті є уособленням тиранії та гордині, що протистоїть Божій волі, подібно до образу Левіафана в книзі Йова. То на чиєму боці були б ці люди?

Особливо болісно звучить виправдання вбивства єгиптянами єврейських немовлят як «реальності війни». Біблія розповідає нам і про іншу таку ситуацію, повʼязану з народженням Спасителя, про різанину немовлят Іродом у Вифлеємі (Мт. 2:16–18) заради збереження «іродового міра». А як же цінність людського життя в очах Бога, хіба не кожна людина створена за Його образом і подобою? І жоден священник, книжник чи фарисей не заступився за тих немовлят і не засудив Ірода, окрім Івана Хрестителя.

Згадую слова пророка Єремії про те, що Бог знав нас ще до того, як ми були сформовані в утробі (Єр. 1:5). Бог знав, а російська агресія вбиває те, що Він знав, вбиває, зокрема, й українських практикуючих християн, під благословення або мовчання християн російських. Жодні реалії не можуть виправдати ані єгипетських, ані російських злочинів, ані вбивства мирних жителів і дітей, ані руйнування тисяч сіл, сотень містечок і десятків великих міст в ім’я так званих традиційних християнських цінностей, які насправді суперечать вченню Христа про любов до ближнього.

ДУБНО. Божі кари над Єгиптом. Це питання століттями бентежило богословів, бо, з одного боку, кари здаються жорстокими й навіть надмірними, і хіба милосердний Бог може так карати? А як же Боже правосуддя, про яке ми стільки читаємо в Слові? Ці кари важливо розглядати і як останній засіб переконання, демонстрацію Божої могутності та серйозності Його намірів щодо євреїв і щодо єгиптян, подібно до того, як пророк Йона попереджав Ніневію. Ніневитяни зробили свій вибір, а єгиптяни відмовилися. Тому я й далі молюся про поразку росії і про Божу кару над росіянами як про останній засіб переконання до покаяння.

Чи справді Бог такий жорстокий, як може здатися? А може, ці кари є способом показати, наскільки серйозно Він ставиться до страждань Свого народу, чий крик Він почув у Єгипті (Вих. 3:7)? Як довго готові кричати ми, християни в Україні? Можливо, ці кари мали продемонструвати, що зло і гноблення не залишаться безкарними, як це описано в книзі пророка Наума щодо Ассирії. Мойсей опинився між двома народами, обидва з яких були йому близькі, і водночас мав вище покликання, виконати волю Божу і визволити свій народ.

Щодо Мойсея я майже чую сучасні звинувачення. «Він мав заступитися перед Богом за єгиптян, бо ж єгиптяни колись стільки добра зробили для євреїв». Але хіба він не заступався? Мойсей неодноразово звертався до фараона з проханням відпустити народ, намагаючись уникнути кожної наступної кари, і після кожної молився, щоб Бог її припинив, навіть коли фараон упирався далі. Хіба це не було співчуттям до страждань єгиптян? Зрештою, місія Мойсея полягала у визволенні свого народу і виконанні Божого промислу, а не в помсті.

«Він зрадив тих, хто зробив для нього і для його народу стільки добра». Єгиптяни справді зробили багато добра для євреїв, і варто згадати історію Йосипа та те, як фараон прийняв усю його родину під час голоду, і як Єгипет став притулком для євреїв на довгі роки. Чи виправдовує це подальше поневолення і жорстоке поводження з єврейським народом? Хіба вірність єгиптянам була важливішою за вірність Богові та своєму народові в Божій місії? Мойсей обирає вищу вірність, навіть коли з людського погляду це виглядає як зрада, і про це ж пише автор Послання до євреїв: Мойсей обрав страждати разом зі своїм народом.

«Він говорить мовою ненависті». Ця сучасна фраза, застосована до біблійного контексту, змушує мене думати про природу пророчого слова, бо хіба не здавалися мовою ненависті заклики пророків до покаяння, як у книзі Амоса, чи заклики Івана Хрестителя, чи слова Самого Ісуса Христа і Його учнів? Їхньою метою було пробудження і спасіння свого народу, подібно до того, як лікар іноді мусить завдати болю, щоб вилікувати.

КОЛОДЕНКА. Зрештою, я приходжу до думки, що уроки Виходу вчать мене складності вибору між різними моральними зобов’язаннями, пріоритету Божого покликання над людськими очікуваннями і відваги йти за своїм призначенням навіть перед лицем нерозуміння та осуду, як це робив Дітріх Бонгеффер у нацистській Німеччині.

І все це змушує запитати себе: а як учинив би я на місці Мойсея? Кого обрав би, єгипетський народ чи свій? Тих, хто зробив мені особисто багато добра до вигнання, чи тих, хто зневірився в Божій місії, як ті єврейські старійшини, що звинуватили Мойсея в ускладненні їхнього рабства? Чи вистачило б мені віри й мужності вести народ через Синай до невідомого майбутнього?

Уточню, що мої роздуми стосуються біблійної історії Виходу, а не сучасного Ізраїлю, бо це окрема тема. Вони про природу людських суджень, про те, як легко ми переписуємо історію, сидячи в комфорті сучасності, про наше сприйняття правосуддя і свободи і, особливо, про те, як легко ми забуваємо уроки минулого, намагаючись судити його мірками сьогодення.

РІВНЕ. Чи здатні ми насправді осягнути всю складність тих давніх подій і подій сьогоднішніх? Чи не занадто ми квапливі у своїх оцінках? Коли ми зможемо по-справжньому збагнути те, що сталося і діється з нами тепер, під час гібридної агресії від 2014 року і повномасштабної війни від 2022-го, а перед цим багаторічної дегуманізації українців як народу і України як держави?

Вдячність за колишнє добро від родини фараона, і я зовсім не маю на увазі «добро від СРСР», не повинна переважати над необхідністю протистояти теперішньому злу. Але як віднайти цей баланс? Як боротися не тільки з російською пропагандою і агресією, а й з тим, що руйнує нас як Спільноту Надії і як країну? Як розпізнати вище покликання і знайти сміливість іти за ним, навіть коли це означає йти проти очікувань тих, хто колись зробив нам добро? Хіба не в цьому й полягає суть довіри до Бога?

Зрештою, Вихід є внутрішньою подорожжю кожного з нас від рабської свідомості до свободи духу, від страху до віри й від залежності до самостійності, а не просто фізичним переміщенням з однієї землі в іншу. І цей шлях кожен має пройти сам, за руку з Богом, під проводом Святого Духа, і як частина народу, і як окрема особистість.

Саме в цьому, як на мене, і полягає головний урок Виходу для нас сьогодні: наважитися вийти зі своїх особистих «єгиптів», з полону чужих Божій місії очікувань і стереотипів, довіритися Божому покликанню і йти за ним попри спротив і нерозуміння, бути вірними Богові й своєму народові в річищі Божої місії. Бо як склалася б історія єврейського народу, якби Мойсей лишився вірним фараонові, а не Богові й своєму призначенню? І як складеться наша історія, якщо ми не наважимося вийти зі своїх «єгиптів» через кровопролитну пустелю свободи до Землі Обітованої?

Ці питання лишаються для мене відкритими, і, мабуть, не тільки для мене, і, як євреям під час Виходу, нам доводиться шукати на них відповіді в реальному часі, в процесі нашої особистої, національної й церковної подорожі до свободи під час цієї війни, втрачаючи рідних, близьких, друзів і частинки себе. Навіть свідомо писати ці слова, і руки тремтять.

Можливо, це і є найглибший урок Виходу: усвідомлення того, що він ніколи не закінчиться остаточно, і що кожне покоління та кожна людина мають пройти власний шлях від рабства до свободи, від страху до віри, від «єгипетського» минулого до «обітованого» майбутнього. Вихід є способом життя, служіння й волонтерства, вічною подорожжю від поневолення до визволення і від смерті до життя, до Першого Воскресіння.

ВДОМА. Подорож, яка триває досі, для кожного з нас і для всіх нас разом, і в Україні, і для українців поза межами Неньки. Бо доки ми здатні прагнути свободи, доки в наших серцях жевріє віра, доки ми готові йти за Божим покликом, а не просто за покликом власного серця, ми живі по-справжньому.

І хай ця подорож буде нелегкою, хай на шляху зустрінеться багато перешкод і випробувань, і не тільки через російську агресію, а й через корупцію в нашій країні, про яку ми завжди вважаємо, що говорити «не на часі», хай інколи здаватиметься, що ми заблукали в пустелі пошуку незалежності й ніколи не дістанемося Землі Обітованої. Доки ми не зупиняємося, доки продовжуємо цей шлях, ми вже перемагаємо своїх «єгиптів», свої страхи й свої слабкості. Ми переможці, бо ми люди Виходу, люди Пасхи, люди Переходу.

І нехай Сам Господь, Його хмара свідків і вогонь Його Духа, буде нашим дороговказом на цій нелегкій дорозі від рабства до свободи, від смерті до життя, від себе колишніх до себе оновлених Духом Святим. На цій дорозі до нашої власної Землі Обітованої, до нашої власної Перемоги, до нашого власного Воскресіння у Воскресінні Першому.

Шануймося. Тарас М. Дятлик, Україна
22 серпня 2024