#БутиЛюдиною. Подивіться в очі мого тата Миколи Садоновича і моєї мами Галини Іванівни. Що ви бачите в них тепер, після того, як «російський мір» убив їхнього сина, а нашого брата Андрійка? Чи бачите ви той океан болю? Чи помічаєте невимовну тугу, яка оселилася в глибині цих очей назавжди, і ту нескінченну любов до своєї дитини, яка попри все живе в їхніх серцях?
Андрійко був сином і братом, і він був захисником України, своєї родини й справжніх цінностей, а не «скрєпних». Він віддав найдорожче, своє життя, за нашу свободу і за наше майбутнє, і тепер, коли його немає з нами, відблиск цієї жертви ми бачимо в очах наших батьків і носимо у власних душах.
Андрійко був сином і братом, і він був захисником України, своєї родини й справжніх цінностей, а не «скрєпних». Він віддав найдорожче, своє життя, за нашу свободу і за наше майбутнє, і тепер, коли його немає з нами, відблиск цієї жертви ми бачимо в очах наших батьків і носимо у власних душах.
Кожен погляд і кожна зморшка на їхніх обличчях розповідає історію втрати, бо «російський мір», із благословіння російських християн, приніс нам війну, пекельний біль і смерть.
І водночас в очах моїх батьків я бачу не саму лише тугу, а й очікування першого воскресіння, про яке пише Іван Богослов.
У День пам’яті захисників України ми згадуємо не тільки Андрія, а й усіх, хто віддав життя за нашу свободу, і дивимося в очі їхніх батьків, дружин і дітей, бачачи там те саме відображення туги.
Бути людиною означає пам’ятати. Пам’ятати очі батьків, удів і сиріт, очі тих, чиї рідні зникли безвісти або перебувають у полоні. Нехай ці очі нагадують нам про ціну нашої свободи і про вагу нашої єдності.
Усе інше між рядками. Шануймося. Тарас М. Дятлик, Україна
29 серпня 2024, четвер
Leave a Reply