#БутиЛюдиною. #Дорога. У вирі повномасштабної російської війни, що розгорнулася на нашій землі, я почуваюся актором у Божественній драмі, де кожен день є новою сценою людського буття, сповненою болю і надії, смерті й життя.
Людська природа розкривається переді мною як симфонія сили і слабкості водночас, як добровільна вразливість, що так суперечить образові сильного християнського лідерства з його незламністю й безгрішністю. Ця істина часом змушує тремтіти, коли ми намагаємося усвідомити власну вразливість і Божественну велич одночасно, і посеред хаосу війни закинутість і зламаність відчуваються особливо гостро. Парадоксальним чином саме ця екзистенційна криза відкриває шлях до глибшого розуміння себе, Бога і свого місця у світі, який Він створив і який зламав гріх.
Слова апостола Павла «коли я слабий, тоді я сильний» (2 Кор. 12:10, переклад Огієнка) розкривають саму сутність Христа, розп’ятого Бога і воскреслої Людини, Який через Свою смерть дарує життя світові й мені особисто. Не смерть перемогла життя, а Життя перемогло Смерть, і ця діалектика, яку так глибоко досліджував Сьорен К’єркегор, небажаний у багатьох євангельських церквах, лишається болючою і живою реальністю.
До війни моє життя нагадувало море, бурхливе, але все ж відносно спокійне, де ілюзія самодостатності, особистої й організаційної, гойдала мене на своїх хвилях. А коли перші ракети впали на наші міста 24 лютого 2022 року, я відчув, як земля пішла з-під ніг.
По дорозі з Кишинева в Україну, після дзвінка Романа Соловія о пʼятій ранку, страх огорнув мою душу чорним туманом. І саме в цій темряві я побачив проблиск Божого світла: у момент найглибшого відчаю, десь між кордоном і Тернополем, я раптом відчув, як невидима рука огортає моє серце, і почув тихий голос: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9, переклад Огієнка). У моїй вразливості, а не в силі, яку ми так часто вважаємо ознакою сильного і мотиваційного стратегічного лідерства.
Психолог Ролло Мей говорив про творчу тривогу як про силу, що спонукає нас до зростання. Війна занурює мене в стан такої постійної екзистенційної тривоги настільки, що вона стає каталізатором мого духовного зростання, і це не має жодного стосунку до розчарування в Бозі. Біблійне запевнення, що «вірний Бог, Який не попустить, щоб ви випробовувалися більше, ніж можете» (1 Кор. 10:13), є якорем, який досі тримає мою душу серед цього моря втрат і зламаності, а не просто втішними словами.
Нам важливо зрозуміти, що наша слабкість перед лицем Бога є даром, а не прокляттям, бо саме через неї ми пізнаємо і силу Божу, і силу ближнього та Іншого, тобто Христа. Це лінза, крізь яку читаються слова «будь вірний до смерті, і Я тобі дам вінця життя» (Об. 2:10, переклад Огієнка).
Саме в цьому контексті ідея Пауля Тілліха про мужність бути набуває для мене нового змісту, бо віра стає екзистенційним актом довіри Богові посеред невизначеності й хаосу, а не просто переконанням. Ця війна спрямована проти самої суті християнства як стрибка в серце Бога, вона є виявом демонічної, тобто ідеологічно одержимої, квазіхристиянської релігії проти справжньої Спільноти Надії, головою якої є Христос.
Війна, мов безжальний хірург, розкриває гнійники мого бажання ізолюватися і від суспільства, і від християнської спільноти, яка не завжди має ознаки Церкви. Водночас вона стала для мене горнилом, у якому народжується єдність, заснована на пошуку того, що нас об’єднує, а не на тому, що розділяє. Слова «краще двом, ніж одному, бо як упадуть, то один підійме товариша свого» (Екл. 4:9–10, переклад Огієнка) звучать тепер як гімн людської солідарності і як пророцтво про нову Спільноту Надії, що народжується у вогні випробувань.
Мартін Бубер писав про відносини «Я-Ти» як про справжню зустріч між людьми, зустріч двох інших у стосунках любові, довіри й турботи. І попри часом кричущі проблеми, я вчуся бачити, як у наших громадах, у волонтерських центрах і в Церкві в Україні оживає образ Тіла Христового, де ці відносини стають реальністю. Кожен з нас є частиною цього Тіла, де наші слабкості й сильні сторони переплітаються у взаємодопомозі та любові: «Бог розклав члени в тілі, кожного з них, як хотів… Не може ж око сказати руці: Ти мені непотрібна» (1 Кор. 12:18, 21, переклад Огієнка). Хоча ми досі так часто спокушаємося ненавистю і розділенням.
Найбільше одкровення цих темних часів для мене полягає в розумінні того, що справжня сила Спільноти Надії має джерело в таємничій присутності Духа Святого серед нас, а не в нас самих: «Не силою й не міццю, але тільки Моїм Духом, говорить Господь Саваот» (Зах. 4:6, переклад Огієнка). Нам потрібно повертатися до ранньохристиянської ідеї пневми, божественного дихання, що оживляє й об’єднує спільноту. Ми про неї забули і не хочемо згадувати в домінуючому контексті духу війни.
У контексті війни, а особливо після втрати Андрійка, я ще гостріше відчуваю в душі цю космічну битву між Духом Святим і духом російської війни, з відсиланням до «Космічної трилогії» Клайва Льюїса. Це не просто конфлікт людських інтересів, а для нас в Україні апокаліптична драма, в якій вирішується наша доля, і слова «блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Мт. 5:9, переклад Огієнка) звучать тепер як клич стати на бік Бога в боротьбі за відновлення справедливого миру, а не за примирення на засадах забуття, якого так часто вимагають російські євангелики.
Спільнота Надії є реальністю кожного дня, а не красивою метафорою, і вона є прообразом Нового Єрусалима, який сходить з небес посеред смертоносного диму цієї війни. «А надія не засоромить, бо любов Божа вилилася в наші серця Святим Духом, даним нам» (Рим. 5:5, переклад Огієнка), і ці слова дають мені, а можливо, і вам, сили жити і творити навіть на краю безодні. Ця надія є активним принципом, що спонукає до дії, а не пасивним очікуванням, і вона є радше тим, що я втілюю через своє справжнє я після руйнації альтер-его, ніж тим, чого я чекаю.
Я відчуваю, що моя душа певною мірою згоріла і народилася заново. Визнання цього факту мало б бути соромом для сильного цілеспрямованого християнського лідера, але вже не для мене.
Смирення і мужність є двома сторонами однієї медалі, дарованої нам Богом для перемоги над екзистенційним злом, передусім у собі самому, а це зло проявляється і через «червоне зрадянщене християнство», і через «російський мір».
Єдність у Дусі Святому є питанням життя і смерті для кожного, хто вирішив бути одним зі Спільноти Надії. Саме бути. А щоб бути, нам потрібні і смирення, і мужність, бо лише об’єднуючись у Дусі Святому, а не в дусі війни, лише визнаючи свою вразливість і водночас відкриваючись Божій силі, ми можемо стати живою іконою Його любові у світі, який стікає кров’ю від ненависті.
І я вірю, чи принаймні хочу вірити, що саме через такі Спільноти Надії Бог творить нову реальність, де «кожну сльозу з очей їхніх Він витре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде» (Об. 21:4, переклад Огієнка).
У цій космічній драмі кожен з нас має свою роль, і навіть обирає її. І хоча завіса ще не опустилася і в особистісному вимірі декого з нас ще не розірвалася, ми вже знаємо фінальний акт: перемога любові над ненавистю, життя над смертю, Божого задуму над людським гріхом. Саме в цьому есхатологічному баченні я шукаю сили жити і сподіватися навіть у найтемнішу ніч, і колись, можливо, навчуся любити й прощати силою Духа Святого, хоч, мабуть, ще не сьогодні.
Віктор Франкл, який пережив жахіття Голокосту, говорив про здатність людини знаходити сенс навіть у найстрашніших стражданнях. Життя в умовах війни може стати дорогою до саморуйнації або дорогою до глибшого розуміння сенсу і власної ролі в Його Місії, яка лишається незмінною. Our Mission has not changed. Це болісний, але перетворювальний досвід, який змушує переосмислювати життя і цінності.
Тому моя екзистенційна подорож крізь війну є не тільки моєю особистою історією, бо ми маємо бачити себе частиною більшого наративу про людство, яке бореться за свою гідність і свободу перед лицем екзистенційного зла. У цій боротьбі ми всі стаємо учасниками і добровільно обираємо сторону в Божественній драмі спасіння, де наша вразливість, і саме добровільна вразливість, стає джерелом сили, а наші страждання дорогою до переміни в характер Ісуса Христа, а не до втілення ненависті.
Шануймося. Тарас М. Дятлик, Україна
20 серпня 2024
P.S. На фото допомагав із рюкзаком.
Leave a Reply