Воїни, волонтери, капелани, медики: братерство і сестринство у Христі… Церква як Спільнота Надії втілює цінності Божого Царства, сіючи в розділеному суспільстві зерна милосердної любові та єдності, замість того щоб пасивно спостерігати або пристосовуватися до панівних структур несправедливості.
Особливо важливо подолати поділ на своїх і чужих, на «вони» і «ми», серед тих, хто служить разом: воїнів, військових і цивільних волонтерів, капеланів, медиків та парамедиків. Усі вони, незалежно від походження, статусу, звання чи ролі, належать до одного Тіла Христового, яке являє Його любов і світло в темряві війни. Тому щодо наших захисників у Церкві не може бути лінії розмежування між тими, хто «осквернив себе, бо вони ж пійшли вбивати людей», і тими, хто себе не осквернив, і далі за текстом.
Церкві належить бути місцем, де стираються кордони й упередження між військовими та цивільними і де кожен почувається прийнятим і потрібним, простором довіри й співпраці між усіма, хто служить на фронті й у тилу. Через молитву, духовну опіку, практичну підтримку і просту людяність вона може допомогти воїнам, волонтерам, капеланам і медикам відчути себе однією родиною зі спільною місією. Може. Але чи зможе?
Коли Церква долає розділення і плекає дух єдності, вона стає свідченням сили Євангелія, що примирює і зцілює, бо показує: у Христі «нема юдея, ні грека, нема раба, ані вільного, нема чоловічої статі, ані жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі» (Гал. 3:28). Ця єдність перед Богом і в служінні ближньому стає потужним знаком присутності Божого Царства посеред руїн і страждань війни.
Плекаючи культуру «ми» замість культури «вони», Церква допомагає воїнам, волонтерам, капеланам і медикам усвідомити, що вони не самотні у своїй боротьбі: поруч є Спільнота Надії, яка їх підтримує й розуміє, і є братерство й сестринство у Христі, сильніше за будь-які кордони й обставини. Це відчуття належності має колосальне значення для стійкості тих, хто щодня стикається з болем і горем.
Єдність Церкви – свідчення для світу, який звик ділити людей на категорії, бо вона живе іншою моделлю стосунків, заснованою на любові та взаємному служінні, а не на конкуренції чи ворожнечі. Такою єдністю Церква вказує на реальність Божого Царства, в якому немає поділів і ієрархій, а є братерська й сестринська любов дітей одного Отця.
Долаючи поділ на «вони» і «ми» серед воїнів, волонтерів, капеланів і медиків, Церква водночас підтримує їх і являє світові образ Царства, в якому панують любов і прийняття. Царства, яке може стати реальністю вже тут і тепер, у наших помісних церквах, навіть посеред страждань і випробувань війни. Але чи стане? Розбудовувати саме таке Царство – справа кожної й кожного з нас як частини Спільноти Надії, незалежно від того, хто ти: воїн чи волонтер, капелан чи медик. Шануймося…
Тарас Дятлик, Україна
12 травня 2024
Leave a Reply