У найтемніші періоди своєї історії Божий народ отримував пророків. Вони приходили тоді, коли здавалося, що відчай поглине все, і несли світло надії, вказуючи дорогу до зціленого Майбутнього. Життя цих людей часто було зломлене болем, і саме тому їхнє свідчення мало вагу: вони називали і злодіяння окупантів, і гріхи власного народу… водночас проголошуючи прихід Божого Царства, яке перевершує всі земні імперії з їхнім бажанням «знову стати великими».
Сьогодні Бог кличе нових пророків, і перше, чого вони мають навчитися, – це бачити світ таким, яким він є: спотвореним егоїзмом і жорстокістю, далеким від Божого задуму, і водночас бачити його істинне призначення – бути оселею Божої присутності. Живучи надією посеред руїн, Спільнота Надії стає передсмаком нового творіння, до якого прагне все створене.
Єремія оплакував руйнування Єрусалима і страждання свого народу від вавилонських загарбників, і саме серед руїн проголошував Царство, яке вивищується над усіма тимчасовими імперіями:
«Бо Я знаю ті думки, які думаю про вас, говорить Господь, думки спокою, а не на зло, щоб дати вам будучність та надію» (Єр. 29:11).
Памʼятати про Боже Майбутнє означає плекати надію тоді, коли реальність свідчить про протилежне, і жити вірою в перемогу Божої любові попри біль тут і тепер.
Єзекіїль у полоні засуджував і гріхи свого народу, і жорстокість довколишніх народів… і попри картини насильства бачив відродження Ізраїлю:
«І дам вам нове серце, і нового духа дам у ваше нутро, і викину камінне серце з вашого тіла, і дам вам серце із плоті» (Єз. 36:26).
Надія народжується там, де людина наважується довіритися Тому, Хто оживляє мертве. Ми віримо, що Бог здатний дати нам серце, готове до відбудови, і що Його Дух перетворить пустелю війни на сад Його миру… тому несемо цю надію на лінію зіткнення людських страждань, як військові й волонтери, як капелани й медики…
Надія – це впевненість у Божій вірності тоді, коли ми самі буваємо Йому невірні через біль і зломленість. Це очікування, що Він у Свій час перетворить пустелі страждань на оазиси життя, і світло, у якому наше сьогодні осяяне Божим завтра.
Пророче бачення протистоїть логіці імперій, побудованих на поневоленні слабших, і викриває гріховність систем, що знелюднюють людину. Тому пророче служіння Спільноти Надії – це наш заклик одне до одного жити за принципами Царства вже тут і тепер.
Подібно до старозавітних пророків, ми свідчимо і про звірства окупантів, і про гріховність власного суспільства, визнаючи власні провини й недбалість, і оплакуємо зруйновані міста, обірвані й скалічені життя. І водночас ми носії Надії, бо вказуємо на Царство миру й справедливості, що несе зцілення, Царство, яке прийде попри все і яке ніхто не має сили зупинити.
Надія – це не позитивне мислення і не наївна віра в щось трохи краще за те, що маємо, а здатність розгледіти Божий задум відновлення серед уламків теперішнього. Вона спонукає нас просуватися вперед хоча би комариними кроками і дає стійкість у часи криз, бо останнє слово в історії належить Богові. Це погляд віри крізь морок страждання, який саме завдяки надії розпізнає світло Божого Майбутнього в хаосі теперішнього.
Ми молимося, солимо і світимо, бо віримо, що молитва разом із ділами любові змінює реальність навколо нас і що кожне слово підтримки й кожен акт служіння волонтерів і капеланів, кожна краплина поту й крові наших захисників і медиків наближають здійснення Божого задуму для цієї землі. Прийде день, коли збудуться слова пророка:
«І Він буде судити між людьми, і буде численні народи розсуджувати. І мечі свої перекують вони на лемеші, а списи свої на серпи. Не підійме меча народ проти народу, і більше не будуть навчатись війни!» (Іс. 2:4).
І того дня ми як народ, що пройшов крізь горнило страждань, зможемо сказати:
«Господь моя сила та щит мій, на Нього надіялось серце моє, і Він допоміг, і моє серце радіє, і піснею своєю прославлю Його!» (Пс. 28:7).
Нехай же Господь зміцнює нас у боротьбі за правду, за свободу й гідність нашого народу, і нехай через нас Він являє світові Свою любов і силу. Шануймося…
Тарас Дятлик, Україна
12 травня 2024
Leave a Reply