BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. Витяги з особистого щоденника, липень 2024 року. Можливо, хтось знайде тут себе, і я хочу, щоб такі люди знали: ви не самотні у своїй вразливості перед Христом.

Неділя, 7 липня 2024. Ранній ранок. Дзвонить Мішик, голос у нього тремтить: «Тарасе, побратими повідомили. Андрюшик важко поранений. Учора під вечір. У свій день народження». Світ зупинився. Господи, чому саме вчора? Чому в його тридцять третій день народження? Збираю по краплині інформацію. Вихід. Російський дрон. Скидання. Критичні поранення старшого лейтенанта медичної служби, військового лікаря. Евакуація. Реанімація. Кома. Боже, я не розумію Твоїх шляхів. Чому той, хто рятував інших, тепер сам смертельно поранений? Чому «війна забирає найкращих», як кажуть багато християн, які так часто хочуть спростити чуже горе? Сиджу в тиші й думаю: що таке справедливість у цьому світі, і чи є вона взагалі? Андрій присвятив життя рятуванню людей, а тепер сам потребує рятування. Це Твоя космічна іронія чи випробування віри? Мама ще в лікарні після інсульту. Як їм це сказати? Тато після інфаркту.

Понеділок, 8 липня 2024, ранок. Оновлення від рідних, які поїхали до госпіталю. Андрій усе ще в реанімації, в комі, лікарі борються за його життя. Легені не працюють, штучна вентиляція. Два інфаркти за ці дні. Пишу перший публічний допис, руки тремтять. Як передати словами цей біль? Як пояснити сотням людей, що наш молодший брат, який мав стільки планів, тепер між життям і смертю? Господи, Ти знаєш кожен його подих. Ти тримаєш його життя у Своїх руках? Дай мудрості лікарям. Дай сили Андрієві, зціли його. Думаю про життя родин, які чекають рідних з фронту. Кожен дзвінок є страхом, кожне повідомлення може бути останнім, і ми живемо від новини до новини, надіючись і боячись водночас. Хіба так має виглядати життя, у постійному очікуванні катастрофи? Чому Ти створив світ, де любов завжди супроводжується страхом утрати? Дивлюся на фото з його останньої відпустки. 25 червня повернувся «до роботи». Було передчуття. Серце завжди знає раніше, ніж розум готовий прийняти.

Понеділок, 8 липня 2024, вечір. Стан лишається критичним. Найближча ніч і завтрашній день, третій після поранення, матимуть вирішальне значення. В легенях осколки. Завтра можливе транспортування до безпечнішого госпіталю. Боже, я довіряю лікарям, і в глибині душі знаю, що все у Твоїх руках. Якщо Ти хочеш залишити Андрія з нами, зроби це. Якщо покличеш його до Себе, допоможи нашій сім’ї прийняти це, і нехай його кров буде на голові росіян, які його смертельно поранили, і на голові всіх тих російських християн, які підтримали вторгнення від 2014 року, які твердять «не все так однозначно», які мовчки погоджуються зі знищенням нашої країни і народу. Чому молитва іноді схожа на крик у пустелю? Чому Бог здається таким далеким саме тоді, коли Він найбільше потрібен? Думаю про парамедиків. Як Андрій за ці два з половиною роки врятував багато життів. Тепер хтось намагається врятувати його.

Вівторок, 9 липня 2024. Андрюшу перевезли реанімобілем до госпіталю в Одесі. Досвідчені лікарі, і члени нашої родини поруч із ним. Третього інфаркту не сталося, слава Богу. Але стався крововилив, і лікарі терміново цим займаються. Ця ніч і завтрашній день знову критичні. Господи, кожна година є боротьбою за життя мого брата. Я чую свідчення побратимів про його роботу як військового лікаря, про те, чого він ніколи нам не розповідав. З цих свідчень можна було б написати книжку. Боже, збережи його, щоб він мав можливість її написати. Почуваюся безпорадним. Усе, що можу, це молитися. Але чи достатньо цього? Чи не здається іноді наша віра жалюгідною спробою контролювати неконтрольоване? Молюся за всіх поранених, за родини загиблих і зниклих безвісти, за наших захисників.

Середа, 10 липня 2024. Вечірнє оновлення. Лікарі натякають, що Андрій ще довго перебуватиме у важкому стані. Для нас це марафон, зокрема й молитовний. Глибока вдячність побратимам за те, що надали допомогу в перші хвилини, врятували життя, евакуювали. Боже, я розумію, що попереду довга дорога. Чи готовий я до цього марафону? Чи вистачить мені віри? Не знаю. Допоможи триматися. Допоможи моєму невір’ю. Думаю про те, що таке терпіння. Чи це чеснота, чи просто неможливість щось змінити? Андрій терпляче рятував людей на війні, а тепер ми терпляче чекаємо, чи вдасться врятувати його. Закриваю попередні дописи у Facebook на деякий час. Надто багато коментарів на кшталт «на все Божа воля», «Бог забирає найкращих», «чи він устиг покаятися».

Четвер, 11 липня 2024. Очікуємо. Молимося. Господи, в тиші я зазвичай чую Твій голос краще. Але сьогодні Ти мовчиш. Чому? Що це означає? Згадую Андрія малим. Як він закінчив музичну школу за спеціальністю «кларнет». Як допомагав у сімейній друкарні в Корнині. Скільки книжок пройшло через його руки. А тепер його руки не рухаються. Чи знав він тоді, маленький, граючи на кларнеті, що одного дня його руки рятуватимуть людські життя на війні? Чи є в усьому цьому якийсь план, чи ми просто намагаємося знайти сенс там, де його немає? Думаю про наших батьків. Мама ще не відновилася після інсульту, тато із серцем. Як же важко їм це переживати.

П’ятниця, 12 липня 2024. Сьогодні особливо важко. Немає обнадійливих новин про стан Андрія, а відсутність новин теж новина. Боже, я намагаюся зрозуміти, чому вірні Тобі люди страждають. Чому той, хто присвятив життя рятуванню інших, сам стоїть на межі життя і смерті. В моєму серці зараз немає спокою, є тільки біль і запитання без Твоїх відповідей. Читаю Йова. Він теж ставив питання, теж не розумів. І що? Бог відповів йому теж питаннями. Може, запитання і є формою молитви? Може, сумніви є не гріхом, а чесністю перед Богом? Господи, якщо Ти є, то чому наш світ влаштований так жорстоко? Чому історія нашого народу написана кров’ю? Чому добро так часто програє злу? Чому Твоя любов так схожа на байдужість?

Субота, 13 липня 2024. Минув тиждень від дня поранення. Здається, минула вічність. Господи, Ти дав Андрієві тридцять три роки життя, стільки ж, скільки прожив на землі Твій Син. Чи це знак, чи просто збіг? Згадую, як Андрій учився в Одеському медуніверситеті, як складав американські іспити USMLE, як мріяв про анестезіологію. Скільки планів ми з ним обговорювали. А тепер він у комі. Чи вийде він з неї? Війна руйнує не тільки кулями, вона руйнує мрії, плани, майбутнє. Що таке майбутнє, коли теперішнє таке невизначене? Чи є сенс щось планувати, коли все може змінитися за секунду через російський дрон, благословлений російськими християнами? Думаю про вразливість людського існування. Ми будуємо плани, наче безсмертні, а насправді тримаємося за життя такою тонкою ниточкою.

Неділя, 14 липня 2024. Сьогодні неділя, день, коли ми зазвичай ідемо до церкви. А я сиджу і не можу думати про те, що там відбувається. Можу тільки благати Бога. Боже, чи це гріх, що я думками не в церкві, а в Одесі? Чи розумієш Ти наш біль? Мабуть, розумієш, Ти втратив Сина. Але Твій Син воскрес на третій день. А коли воскресне мій брат? Ні, не в тому сенсі, Ти мене не так зрозумів. Чи повернеться він до життя тут, на землі? Чому віра іноді відчувається як самообман? Чому молитва схожа на розмову з порожнечею? Короткий дзвінок рідним, які з ним в Одесі. Стан без змін, кажуть лікарі. Це добре чи погано? Немає погіршення, і це добре. Немає покращення, і це лякає ще більше.

Понеділок, 15 липня 2024. Ще два тижні тому Андрій був здоровий і повний планів. Готувався працювати анестезіологом, мріяв про мирне життя після війни. Господи, як швидко все може змінитися. Наскільки крихким Ти створив наше життя. Як цінувати кожен день, кожну годину з рідними? Отримую повідомлення від людей, яких навіть особисто не знаю. Вони моляться за Андрія. Але чи допоможуть усі ці молитви? Думаю про парадокс молитви. Мільйони людей молилися за мир, а війна триває. Пророчиці пророкували мир. Тисячі молилися за своїх рідних і втратили їх. То навіщо молитися Тобі? А може, молитва є не способом змінити обставини, а способом змінити нас самих? Способом не залишитися наодинці зі своїм болем?

Вівторок, 16 липня 2024. Думаю про війну і про те, як вона змінила всіх нас. Андрій пішов добровольцем у 2014-му, потім знову у 2022-му. Він не міг лишатися осторонь. Боже, чи правильно він учинив? Мабуть, правильно. Хто б іще рятував поранених? Але чому ціна така висока? Що таке героїзм? Свідомий вибір чи інстинкт? Андрій ішов рятувати людей, не думаючи про патріотизм і про власну безпеку. Це мужність чи нездоровий альтруїзм? Чому такі, як Андрій, завжди платять найвищу ціну? Чому російські вбивці й українські корупціонери живуть довго, а праведники гинуть молодими?

Середа, 17 липня 2024. Сьогодні погані новини. Стан Андрія погіршується, показники стають ще критичнішими. Лікарі докладають усіх зусиль. Думаю про маму, яка все ще проходить реабілітацію після інсульту. Кожен день і так виклик для неї. А тепер цей удар. Господи, наш марафон триває, як і для сотень тисяч інших українських сімей. Я не розумію Твоїх шляхів, але поки що молюся, поки що вірю. Допоможи моєму невір’ю. Молюся за ганебну поразку росії, за справедливий мир для України. Думаю про справедливість. Чи існує вона? Чи є якесь вселенське правосуддя, яке врешті відновить баланс, чи ми маємо самі боротися за справедливість, не чекаючи на Бога? Якщо Ти любиш Україну, чому допускаєш це знищення? Смерті, ґвалтування, катування, руїни? Якщо Ти на боці справедливого миру, чому війна триває вже роки, ні, вже десять років? Чи Ти вже полишив Україну? Надіюся, Ти не в росії і не на боці путіна.

Четвер, 18 липня 2024. Сьогодні особливо важко триматися. Відчуваю, як моя віра хитається. Боже, чи нормально сумніватися? Чи можна вірити і водночас кричати від болю? Тома сумнівався, поки не торкнувся ран Ісуса. А я торкаюся ран власної душі, і Ти десь далеко. Думаю про те, що скажуть віруючі люди, коли прочитають ці записи. Мені вже вказали: недуховна людина, не можна ділитися своїми питаннями до Бога, щоб люди не хулили Його ім’я. «Такі служителі розчаровують людей у Бозі, якщо діляться внутрішніми сумнівами; в очах людей потрібно завжди бути сильним і незламним». Боже, прошу, покажи цим людям межі їхньої самовпевненості й сили. Чи це жорстоко з мого боку? Просто не хочеться, щоб наші віруючі перетворювалися на духовних побєдобєсів, чинячи духовне й емоційне насильство над іншими послідовниками Христа, які в горі. Чому духовні люди так часто стають жорстокими? Чому віра, яка має нести любов, породжує засудження і знецінення? Може, найчесніша молитва і є криком болю? Може, Тобі важливіша наша щирість, ніж правильні слова? А може, Ти теж мене засуджуєш за те, що я не такий сильний і правильний в очах людей?

П’ятниця, 19 липня 2024. Дванадцятий день боротьби за життя Андрійка. Лікарі начебто поки не здаються, і ми все ще надіємося. Але сил стає менше. Господи, дай мені сили не тільки молитися, а й підтримувати інших у нашій сім’ї, тата з мамою, братів і сестер. Я сам ледве тримаюся. Думаю про те, що писав раніше: війна має обличчя. Зараз це обличчя мого брата, бліде, без свідомості, оточене апаратами. Що таке надія? Віра в неможливе чи просто неспроможність прийняти реальність? Коли надія стає жорстокістю до самого себе? Господи, якщо Ти покличеш Андрія до Себе, чи зможу я залишитися вірним Тобі? Чи не стану я одним із тих, хто відвертається від віри після трагедії?

Субота, 20 липня 2024. Останній день надії? Чи перший день прийняття неминучого? Принаймні з того, на що натякають лікарі. Боже, я готуюся до найгіршого і все ще сподіваюся на диво. Ти ж робив дива раніше? Чи то все було тільки для Євангелій? Зроби диво зараз, з Андрієм. А якщо Твоя воля інша, ну, як Ти в Саду казав, допоможи прийняти і це. Ми ж ніби теж Твої діти. Не можу уявити нашу сім’ю і світ без Андрія. Нас же шестеро братів. Як так, що нас може бути п’ятеро? Читаю псалми плачу і прокляття і думаю про росіян і про російських християн. Чи може християнин ненавидіти? Чи має він право проклинати вбивць? Давид проклинав своїх ворогів, і Ти ніби не засуджував його за це. Думаю про смерть. Кінець чи початок? Звільнення чи трагедія? І для кого, для того, хто вмирає, чи для тих, хто лишається? Де Ти? Чому мовчиш?

Неділя, 21 липня 2024. Телефон. Знову телефон уранці. «О 6:30 перестало битися сердечко Андрійка». Господи, чому? ЧОМУ? Не можу писати більше. П’ятнадцять днів боротьби закінчилися. «Поранення виявилися несумісні з життям». Що тепер? Як жити далі? Як дихати, коли здається, що повітря закінчилося?

Понеділок, 22 липня 2024. Андрійко в дорозі з Одеси в Рівне, на щиті. Прощання буде 24 липня о 9:00 на Майдані. Боже, як важко писати про нього в минулому часі. «Був» замість «є». Але для Тебе він усе ще є, правда ж? Чи Ти на боці тих віруючих, які намагаються довести мені, що Андрій пішов на війну вбивати людей? Де Ти, Боже? Готую чернетку життєпису Андрія для міськради і новинних каналів. Тридцять три роки життя треба вмістити на одну сторінку. Пишу оголошення у Facebook про прощання. Прошу віруючих не казати «все буде добре» і «на все воля Божа», не питати про мої стосунки з Богом після смерті Андрія. Він не вмер, його вбили росіяни. Авель не помер, його вбив Каїн. Чому так багато українських віруючих бояться називати речі своїми іменами? Чому дехто зі служителів звинувачує нашу сім’ю в тому, що ми «недостатньо покрили Андрія молитовним куполом»? Думаю про те, як смерть змінює все. Вчора Андрій був поранений, і була надія. Сьогодні його немає, і є тільки пам’ять. Яка тонка межа між «є» і «був».

Вівторок, 23 липня 2024. Сьогодні ще редагую життєпис. Кожне слово дається важко. Сухі слова, за якими стільки невидимого горя і сліз нашої великої родини. Господи, як багато і як мало він устиг за тридцять три роки. Музика, друкарство, мови, медицина, війна. Наче прожив кілька життів і водночас іще не жив. Останній абзац найважчий: «Світла пам’ять про Андрія Дятлика назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав і любив». Чи назавжди, Боже? Корупція багатьох людей із нашої влади все більше знищує пам’ять про наших захисників. Що таке пам’ять? Чи може людина по-справжньому померти, доки її пам’ятають? Чи є різниця між фізичним і метафізичним існуванням?

Середа, 24 липня 2024, ранок. Дев’ята ранку. Майдан Незалежності в Рівному. Сотні людей прийшли попрощатися. Читаю слова від батьків: «Андрій був для нас неймовірним благословенням від Господа. Його життя було сповнене любові до Бога та ближніх. Ми глибоко віримо, що жертва нашого сина не була марною». Боже, дай татові й мамі сили. Їм найважче зараз. Дорога до кладовища. Весь транспорт зупиняється, люди виходять з автівок, стають на коліна. Чи настане час, коли стільки ж людей ставатимуть на коліна перед Христом? Алея Героїв. Тут спочиватиме Андрій до Дня Воскресіння. Дивлюся на могили інших героїв. Кожна з них є чиїмось розбитим серцем, чиїмось незавершеним життям. Чому героїзм завжди вимагає такої жертви? Щоб корупціонерам тут і тепер жилося добре? Щоб задовольнити божевілля російських християн?

Середа, 24 липня 2024, вечір. Почав писати листа братикові: «Мій любий братику Андрійку, це мій останній лист до тебе. Важко повірити, що тебе немає з нами на цій Безмовній Планеті». Нас було шестеро братів, тепер п’ятеро. Господи, як відпустити його? Не забути, а відпустити у Твої обійми. У бусику дорогою на кладовище я дивився на труну, вкриту жовто-блакитним прапором. Білі траурні стрічки, немов німі свідки нашого болю. Дерев’яний хрест із його ім’ям, символ нашої спільної віри. Війна має імена й обличчя. Процесія рухається центральними вулицями, і весь транспорт зупиняється. На Алеї Героїв чекали ще сотні людей. Боже, Ти вже дав йому вінець життя, який обіцяв вірним Тобі? Дав? Дай знак, що дав. Що таке вічність? Чи існує вона, чи це наша втіха перед лицем смерті? Чи зустрінемося ми знову, чи це тільки красива казка для розбитих сердець? А якщо вічність існує, то чи пам’ятатимеш Ти, як Андрій рятував людей? Чи цінуєш Ти його жертву? Чи Тобі важлива «жертва» росіян і Ти теж вимагаєш нашого співчуття до тих, хто нас щодня вбиває, ґвалтує, катує, руйнує? Чи не марно Андрій віддав життя? Як Ти дивишся на це?

Чому Ти мовчиш, Боже? Шануймося, Андрійку. Тарас Дятлик, Велика Британія
23 липня 2025 року