BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. Бог не забирає найкращих із нас, і це твердження є богохульним… Після того, як росіяни вбили Андрія, кілька людей і церковних служителів торік у липні намагалися втішити мене словами: «Ну, Бог забирає найкращих. Треба змиритися». Ти в скорботі, в болю, в пошуках відповідей, тебе пече вогнем, а замість підтримки чуєш, що це зробив Бог. Тобто не росіяни, не російська агресія, не вбивці, не захисники деперсоналізованих традиційних християнських цінностей, серед яких життя українців цінністю не є, а Бог.

Ці слова я бачив безліч разів у соцмережах і чув від багатьох служителів різних християнських традицій, навіть під час поховань загиблих захисників. Можливо, вони народжуються зі щирого бажання знайти бодай якийсь сенс у безсенсовості втрати, і водночас вони приховують у собі богословську небезпеку, яка спотворює наше розуміння Божого серця і стає формою неусвідомленого богохульства.

Коли ми проголошуємо, що Бог забирає найкращих, ми не втішаємо скорботних і не пояснюємо таємницю смерті згідно з Його Словом, а приписуємо Богові те, що суперечить Його природі. Ми, свідомо чи ні, перетворюємо Джерело життя на того, хто життя забирає, Творця добра на творця зла, Захисника невинних на їхнього ката.

«Бо в Тебе джерело життя, у світлі Твоїм ми побачимо світло!» (Пс. 36:10, переклад Огієнка). Бог не забирає життя, Він приймає в Життя. Від першого подиху, який Він вдихнув в Адама, і до воскресіння мертвих уся Божа дія неухильно спрямована на створення, відновлення й дарування життя, а джерело за своєю природою не знищує того, що створює, бо живить і підтримує. Тому, коли людина помирає, вона приймається в повноту вічного Життя, а не забирається з земного буття як покарання за праведність чи як вибірковий акт. Я звертаюся тут до тих, хто називає себе віруючими в Ісуса Христа, і не веду мови про смерті, які є наслідком гріховного життя, що людина обирає сама.

Проголошуючи, що Бог забирає найкращих, ми створюємо образ божества, яке карає праведність смертю, і за такою логікою батьки, які виховують дітей у вірі й доброчесності, мали б жити в постійному жаху, адже що досконалішими стають діти, то вища ймовірність, що Бог вирішить їх забрати.

Особливо болючим це стає в контексті проповіді на похованнях і в помісних церквах. Якщо ми приймаємо логіку «Бог забирає найкращих», наше благовістя неминуче перетворюється на проповідь смерті. Саме це ми чуємо в червоному християнстві: поклоніння смерті, покликання на смерть, свідома загибель під час так званої СВО як гарантія буття в Царстві Божому. Уявіть, як звучала б така добра звістка: станьте праведними, освячуйтеся, і Бог забере ваше життя; що кращими людьми ви станете, то швидше помрете; ваше служіння Богові неодмінно вкоротить вам віку. Ось до чого веде втіха про те, що Бог забирає найкращих.

Це прямо суперечить словам Ісуса: «Злодій тільки на те закрадається, щоб красти й убивати та нищити. Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали» (Ів. 10:10, переклад Огієнка). Христос прийшов не забирати найкращих, а робити кращими всіх через дарування повноти вічного Життя, яке починається вже тут, у цьому зламаному гріхом світі.

Найбільша трагедія такого хибного богослов’я в тому, що воно спотворює біблійний образ Бога як люблячого Отця. Будь-який земний батько радіє успіхам своїх дітей, захищає їх, наскільки може, і прагне їхнього процвітання, і жоден нормальний батько не вбиває своїх найкращих дітей, а пишається ними й намагається дати їм усе найкраще. Якщо ж Небесний Отець поводиться протилежним чином, методично забираючи найкращих, то Він виявляється жорстокішим за найгірших земних батьків. Таке розуміння суперечить словам Ісуса про те, що Отець наш, Який на небі, тим більше дасть добра тим, хто просить у Нього (Мт. 7:11).

Біблійна есхатологія розкриває справжнє ставлення Бога до смерті: вона є Його ворогом, якого буде знищено, а не Його інструментом для добору найкращих. Павло проголошує це недвозначно: «Як ворог останній, смерть знищиться» (1 Кор. 15:26, переклад Огієнка), і далі нам обіцяно: «І Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося» (Об. 21:4, переклад Огієнка). Якщо смерть є ворогом, якого Бог знищить, то як ми можемо стверджувати, що Він використовує цього ворога для добору найкращих?

У контексті російської агресії таке богослов’я особливо небезпечне. Коли ми тлумачимо загибель українських захисників і цивільних крізь призму Божого забирання найкращих, ми не лише знімаємо моральну відповідальність з російських убивць, а й фактично робимо Самого Бога співучасником геноциду. Ми створюємо фаталістичну картину світу, в якій боротьба зі злом утрачає сенс, бо все нібито відбувається за якимось таємничим Божим планом убивати і нищити найкращих. І тоді, за тією самою логікою, російські вбивці, які гинуть через власну агресію, теж є тими, кого Бог забрав як найкращих. Біблійна ж правда полягає в тому, що смерть невинних є прямим наслідком свідомого людського вибору на користь зла.

Писання послідовно розрізняє Божу активну волю і Його допуст у реаліях зламаного гріхом світу: «Випробовуваний, хай не каже ніхто: Я від Бога спокушуваний. Бо Бог злом не спокушується, і нікого Він Сам не спокушує» (Як. 1:13, переклад Огієнка). Логіка тут незаперечна: якщо святий Бог принципово не може навіть спокушати росіян до гріха, щоб убити кращих українців, то тим більше Він не забирає життя кращих людей. Смерть ніколи не була Божим інструментом добору для Царства Божого, вона є нашим спільним із Богом ворогом, якого буде остаточно переможено в день Воскресіння.

Люди, які втратили близьких, потребують справжньої втіхи, а не пояснень, які породжують гнів на Бога і руйнують основи віри, тим більше що ті самі служителі однаково звинувачують потім того, кого «втішали»: мовляв, людина недостатньо вірила, недостатньо молилася, недостатньо покривала молитовним куполом. Коли ми говоримо тим, хто горює, що Бог забрав найкращих, ми проповідуємо образ Бога як безжального диктатора замість люблячого Отця, і дехто після цього починає боятися ставати кращим, аби Бог, бува, не вирішив забрати і його, а дехто надовго злиться на Бога за те, що Він нібито покарав праведність і забрав близьких саме за їхню доброту.

Справжня втіха полягає не в поясненні смерті як частини загадкового плану, а в тому, що навіть у найстрашніших обставинах Бог страждає разом з нами і з любов’ю приймає померлих у повноту Свого життя. Отець не забирав життя в Ісуса, хоча Його смерть була відкупительною для нас, бо Ісуса вбили первосвященники, книжники, фарисеї й Синедріон, через заздрість. Бог не забирав життя Авеля, бо Біблія прямо каже, що Каїн убив Авеля. І коли Ісус плакав біля гробу Лазаря, Він відкрив нам справжнє серце Бога, Який не радіє смерті, а співчуває нашому болю. «У всякому їхньому горі… Він їх спасав» (Іс. 63:9, переклад Огієнка).

Тому замість того щоб легковажно повторювати, що Бог забрав найкращих, ми маємо з повною відповідальністю за тих, кому це говоримо, проголошувати справжню істину: Бог з любов’ю прийняв їх у Своє Життя. Це не семантична гра словами, а принципова різниця в розумінні Божого характеру, бо Бог не відбирає життя як покарання, а щедро дарує його в повноті, навіть коли нам доводиться проходити темною долиною смертної тіні, і не карає за праведність передчасною смертю, а нагороджує віру обітницею вічного Життя з Ним. Наше завдання полягає в тому, щоб проголошувати цю перемогу над смертю, встановлення Божого правосуддя і справедливого миру, і Його непохитну обітницю для всіх, хто бачить у Ньому Джерело життя, навіть будучи вірними до смерті в цій клятій війні, про яку ще досить багато слов’янських євангельських служителів говорить, що вона не їхня.

Забудьте цю богохульну фразу. Усе інше між рядками. Шануймося. Тарас Д., Україна