#БутиЛюдиною. #Дорога. «Він пішов убивати людей?» Лицемірство чи нерозуміння? Я не знаю. Цей сирий і дещо хаотичний текст написаний не для непомильних святих, а для тих, хто шукає правду, спотикається і знову підводиться з Христом, і насамперед для певного кола євангельських служителів в Україні та в еміграції, які досі живуть зрадянщеними «традиційними християнськими цінностями».
Цю болючу тему я регулярно чую від 2014 року, а надто від тих, хто живе далеко від бойових дій або взагалі за межами України. І часом що далі така людина від реалій фронту, то голосніше і впевненіше звучить фраза «він пішов убивати людей», сказана про наших воїнів, які захищають рідну землю від російської агресії.
Так, одна із заповідей каже «не вбивай» (Вих. 20:13). Але чи означає це, що будь-яке позбавлення життя є гріхом? Старий Завіт рясніє прикладами, коли Бог прямо вказував Ізраїлю йти на війну, щоб захистити свою землю і свій народ (Повт. 20:1–4), і коли за певні гріхи Господь наказував карати смертю. Про це ж говорить і Книга Об’явлення разом із самим існуванням пекла, тобто про речі, над якими нам так не хочеться замислюватися.
Це не означає, що Бог схвалює насильство. Це показує, що в певних ситуаціях, коли йдеться про захист беззахисних і про протистояння злу, застосування сили є виправданим. Бо інакше й позбавлення волі педофіла є насильством над ним за те, що він скоїв над дітьми. І тоді, щоб бути послідовним, треба виявити до нього милосердя, випустити на свободу і поселити поруч із тими, хто проголошує себе цілковитим противником усякого насильства незалежно від тяжкості злочину, щоб вони любили його саме так, як навчають любити інших. Хіба ж вʼязниця суворого режиму не є насильством щодо педофіла?
Але ми розуміємо, що це абсурд. Так само абсурдно звинувачувати наших воїнів у тому, що вони «пішли вбивати», коли насправді вони пішли захищати нас від тих, хто прийшов убивати, ґвалтувати, грабувати і нищити. Застосування сили в цьому контексті є не лише виправданим, а й необхідним, бо це захист народу і країни заради збереження життя і свободи, зокрема вашого життя і вашої свободи.
І якщо ми справді віримо в божественну цінність людського життя, то маємо бути в цьому послідовними. Ми не можемо засуджувати тих, хто захищає ваше і наше життя, і водночас виправдовувати тих, хто щодня вбиває і захисників, і цивільних. Ми не можемо применшувати зло агресора формулою «не все так однозначно» і перебільшувати провину захисника формулою «пішов убивати людей». Це вже не подвійні стандарти, це свідома духовна сліпота.
Чи є наші воїни на фронті через власне бажання вбивати? Чи насолоджуються вони цим? Я не ідеалізую наших воїнів, бо як військовий волонтер від 2014 року бачив і бачу багато чого без фільтрів, маю власний досвід різних ситуацій і читаю ті самі новини. Але переважна більшість наших воїнів захищає свої родини, домівки й землю від агресора, ризикуючи життям, щоб ми могли жити в безпеці, і зокрема ті віруючі українці, які називають наших захисників убивцями, навіть коли ці захисники з їхніх власних церков або з їхніх власних родин.
Так, захищаючи країну і нас із вами, ми, ті, хто має привілей жити там, куди падає менше бомб і ракет, ніж на лінії фронту, змушені визнати: нашим воїнам доводиться застосовувати силу і нерідко позбавляти життя ворога, який прийшов убивати, ґвалтувати, грабувати і нищити нас, ваших дітей, дружин, батьків, братів і сестер, а не якихось абстрактних людей десь далеко. І це не те саме, що холоднокровне вбивство, бо це самозахист у найвищому вияві, захист беззахисних і прояв любові до нас, навіть якщо самі воїни формулюють це інакше.
Агресором є росія, а не Україна, і дай Боже, щоб ніхто з нас цього не забув, бо забути означає зрадити пам’ять тих, хто віддав життя за нашу свободу, виправдати зло і дати йому тріумфувати. Ми не маємо права забувати, хто в цій війні агресор, а хто захисник, бо правда робить нас вільними, а забуття веде до нового рабства.
Будьмо ж чесними із собою. Хіба не лицемірством є користуватися безпекою, яку забезпечують наші воїни, і водночас звинувачувати їх у тому, що вони «пішли вбивати»? Хіба це не найвищий вияв колоди у власному оці (Мт. 7:3)? А твердження «мене захищає лише Бог і ніхто інший» є, як на мене, ще кричущішим лицемірством, бо Господь і допомагає через людей, які жертвують для вас своїм часом та ресурсом, і захищає через людей, які жертвують заради вас своїм життям.
Якщо ми справді віримо, що будь-яке насильство неприпустиме для християнина, то, можливо, варто відмовитися від усього, що цим насильством забезпечується: від безпеки наших домівок, від армії, від поліції, від замків на дверях, від можливості вільно і безпечно проповідувати Євангеліє, зрештою від самого життя. Відмовитися від усього цього, переїхати саме в зону досяжності російських убивць і зробити своїх дружин, дітей і себе самих доступними для їхнього насильства, щоб бути послідовним і любити ворога, давши йому право вбити і катувати вас, і при цьому не називати вбивцею його, а називати вбивцями тих, хто намагався вас захистити.
Чи готові ми до цього? Чи не ховаємося за високими словами, продовжуючи жити в комфорті, який забезпечують ті самі «вбивці»? І чому цим людям так свербить язик назвати вбивцями саме українських воїнів, а той самий язик не повертається в проповіді чи на похороні воїна назвати вбивцею і ґвалтівником російського солдата? Звідки така вибірковість?
Можливо, річ у тім, що судити захисників на фронті набагато легше, ніж дивитися в дзеркало в тилу. Що вказувати на чужі гріхи легше, ніж визнавати власні. Що ховатися за ідеальними християнськими принципами легше, ніж жити в реальному світі, де досить часто доводиться робити не простий, а складний вибір.
Ми живемо у світі, зламаному гріхом, серед зламаних гріхом людей, де зло часто доводиться зупиняти саме силою. Наші воїни не ідеальні, і вони роблять найважчу і найпотрібнішу роботу, захищаючи нас від тих, хто прийшов знищити все, що ми любимо. Тому замість звинувачувати їх, підтримуймо їх молитвами, турботою, любов’ю і донатами, будьмо вдячні за їхню жертву і просімо Бога дати їм мудрість та мужність, бо ця війна є екзистенційною битвою за нашу людяність, за наші цінності й за наше право жити вільними.
У цій битві наші воїни є останньою лінією оборони, вони стоять між нами і тими, хто хоче нас знищити, пограбувати ваш дім, зґвалтувати вашу дружину і доньку. Саме вони щодня дивляться в очі смерті, щоб ми з нашими дружинами й дітьми могли дивитися в очі майбутньому. І найменше, що ми можемо для них зробити, це оточити їх любов’ю і підтримкою, молитися за них щодня, дякувати за службу, підтримувати їхні родини і ніколи не забувати, що саме завдяки їм ми досі можемо мріяти про майбутнє.
Бо ця війна є нашою спільною, і ми всі на її фронті, навіть без зброї в руках, на фронті своїх молитов, слів і вчинків, і від того, як ми поводимося на цьому фронті перед Богом і власним серцем, залежить не тільки доля країни, а й доля нашої совісті.
Зараз багатьох потягнуло сперечатися про пацифізм і мілітаризм. Із десятирічного волонтерського досвіду, з короткими перервами, я можу сказати одне. Багато хто з тих, хто вважав себе пацифістом, виявився здатним холоднокровно вбивати ворога, а багато хто з тих, хто вважав себе мілітаристом, виявився нездатним служити в зоні бойових дій і захистити ні себе, ні інших.
Що далі, то більше я переконуюся, що ніхто не може впевнено сказати про себе, пацифіст він чи мілітарист, аж доки не доведеться зробити вибір: стріляти, дивлячись у приціл і знаючи, що це забере життя, чи ні. І часом виявляється, що мілітарист стріляє з жалем до ворога і з любов’ю до тих, кого захищає, а колишній агресивний пацифіст теж стріляє і навіть має від цього задоволення.
Можливо, тим, хто не на нулі, не варто так запекло воювати за чи проти того, до чого їм не довелося бути дотичними і щодо чого не довелося вирішувати, житиме інша людина чи ні. Бо реальність війни, тієї, що поза новинами, не є чорно-білою картинкою чи богословсько-філософськими дебатами в умовах, коли в нашому житті все більш-менш під контролем. Це складна і трагічна реальність, де немає простих відповідей, а ціною є життя і страждання.
Там, на передовій, усі наші переконання проходять випробування вогнем, і саме там, а не тут, людина дізнається, на що вона справді здатна, коли на кону життя, і своє, і ворога. Саме там, а не тут, вчаться цінувати кожну мить і кожну можливість бути людиною в нелюдських умовах. І саме там найкраще видно, що світ ділиться не на пацифістів і мілітаристів, а на тих, хто готовий віддати своє життя за інших, і тих, хто готовий забрати чуже заради себе. На тих, хто захищає, і тих, хто нападає.
І в цьому світі всім нам доводиться робити вибір, і не між ідеологіями чи теоріями, а між добром і злом, між Богом і дияволом, між гаслами і цінностями.
Тож будьмо обережні у своїх судженнях. Пам’ятаймо, що за кожним українським солдатом стоїть своя історія, свій біль і своя сім’я. Цінуймо життя і тих, хто його захищає, і тих, кого захищають, і не знецінюймо своїх захисників. Пам’ятаймо, що ідеальних людей немає, а є люди, які роблять усе можливе, щоб зупинити зло.
Молімося за наших воїнів, і не тільки за їхню фізичну безпеку, а й за душевний спокій, щоб вони завжди відчували нашу підтримку і Божу присутність і знали, що ми ніколи не забудемо зробленого ними. Молімося й за наших ворогів, не за їхню перемогу, а за їхнє прозріння, щоб вони побачили правду, відвернулися від зла і прийняли Боже правосуддя. Молімося й за себе, за мудрість, терпіння і любов, щоб бути світлом у цьому світі навіть у найтемніші часи і нести Христове зцілення туди, де панують біль і відчай.
І пам’ятаймо щодня, що ми покликані не просто вижити в цьому світі, а змінювати його згідно з реальністю Божого Царства. Тож не чекаймо кращих часів, а творімо їх, і не мріймо про Царство Боже, а будуймо його тут і тепер, у наших серцях і в наших вчинках, бо тільки з Ним ми зможемо пройти крізь цю темряву і вийти до світла.
Тарас Дятлик, Україна
18 липня 2024
Leave a Reply