Старий Вартимей самотньо сидів у своєму затишному садку. Востаннє. Навколо панувала тиха тепла ніч. Крізь гілля та листя інжиру і винограду пробивалося мерехтливе сяйво яскравих зірок. Перед ним на столі лежали останні чисті аркуші папірусу і тонке перо. Поруч стояла лампадка та глиняний кухлик з чорнилом. Вкриті глибокими зморшками пальці старця ледь тримали писало.
Здалеку долинав стукіт кінських копит, гуркіт колес бойових колісниць. То проходила чергова когорта римлян. Вони рухалися дорогою з Єрихона на Єрусалим для облоги міста. Їхня зброя все голосніше бряжчала у нічній тиші…
Вартимей важко зітхнув. Саме на цій дорозі він колись сидів сліпим жебраком, аж поки не зустрів Ісуса з Назарета. Тепер цим же шляхом марширували вороги, які несли загибель його народу, місту і храму…
Старий узявся за перо. Рука його тремтіла. Проте він зібрався з силами, щоб зробити останні записи у книзі спогадів для своїх дітей. Щоб вони пам’ятали його історію та не втрачали віру в Ісуса з Назарета, Який обіцяв повернутися…
— — —
«Мої наймиліші діти, Авігея, Єліел та Азарія! Сьогодні, коли сутінки опустилися на наш сад у Єрихоні, я пишу останній раз у своїй книзі спогадів.
Мої пальці ледь відчувають перо, пишу ці рядки тремтячою рукою. Але моє серце переповнене любов’ю до вас та болем за ваше майбутнє. Сьогодні останній день мого життя на цій землі. Я це знаю.
Я чую, як римські легіони готуються до війни, а копита їхніх коней глухо стукають по землі. Вони йдуть, щоб знищити Святе Місто. Але я прошу вас — покиньте Єрихон. Наша надія не в камінні, а в вірі…
Життя відходить від мене, і я мушу поділитися з вами історією, що колись подарувала мені світло, нове життя, Рахіль і вас, мої діти.
Довгі роки, — ще до того, як зустрівся з вашою мамою Рахіллю, — я волочив життя сліпого жебрака. Люди цуралися мене, зневажали мій жалюгідний вигляд. Я вже змирився з долею і не шукав їхньої жалості.
Того ранку я знову сидів на дорозі недалеко від брам Єрихона, простягаючи руку до перехожих, аж раптом почув далекий шемріт: з міста до Єрусалима виходив натовп паломників святкувати Пасху. З ними був дивовижний Вчитель — Ісус, чиї слова і діла віщували чудодійну силу. Я багато чув про Нього, тому відразу закричав з неймовірною пристрастю: “Ісусе, Сину Давидів! Змилуйся над сліпим!”
Це було визнання моєї останньої надії. Незважаючи на крики юрби та грубі вигуки священників і левитів, я продовжував кричати. Він був єдиним і останнім, хто міг зцілити мої очі та рани моєї душі. “Як смієш ти, нікчемний жебраку, турбувати Вчителя?! — линули крики з усіх боків. — Замовкни і не заважай початку нашого Паломництва до Святого Міста!” Проте ніякі приниження та глузування не могли стримати мого відчайдушного благання. Я продовжував волати до Нього.
Але раптом запанувала мертва тиша… Він наказав покликати мене. Кинувши геть своє брудне лахміття, я підвівся, і з тремтінням у серці, проштовхуючись крізь збентежений натовп, поплентався до Месії.
“Чого ти хочеш від Мене?” — О, скільки емоцій звихрилося тоді в моїй голові! Вперше в житті переді мною розкрилася нагода відверто визнати свою найпалкішу, найглибшу потребу без жодного остраху чи сорому. Мої руки тремтіли, коли я припав до ніг Вчителя і звів до Нього своє змучене обличчя.
“Учителю, Наставнику мій… Благаю, даруй зір моїм сліпим очам!” — ці слова злинули з моїх вуст наче схлип моєї вивільненої душі. Накінець-то я визнав перед Ним свою немічність і жебрацьку нужду.
Навколишній люд затамував подих і завмер у напруженому очікуванні. Чи зійде слово каліки правдою? Чи станеться диво? Чи засяють світлом ці невидющі очі, засвідчивши Вчителя?
І тоді… тоді я почув спасительний присуд: “Йди, віра твоя спасла тебе!” Світло хлинуло в мої очі і раптом я побачив світ! Товсті пелени сліпоти, що роками гноїлися наді мною, розсипалися, вивільняючи не тільки мої очі, але й душу, яка стільки років була скута бідами. О, діти мої, якби ви запитали, що я відчував тоді і що відчуваю зараз…
Я зараз відкладу перо і востаннє подивлюся на зорі…
Мій зір тьмяніє, очі вже ледь бачать написані мною рядки, але мушу записати ці останні слова для вас. Мій час на землі добігає кінця. Та не журіться про мене, діти мої. Бог дарував мені довге життя. Я бачив чимало радощів і смутків на цій землі. Але найбільшою радістю після моєї зустрічі з Ісусом з Назарету та мого прозріння для мене завжди були ви… і ваша мама Рахіль…
Азаріє, пам’ятаєш, як ти запитував у дитинстві, чому в тебе немає мами? Я бачив твій жаль всі ці роки за те, що твоя мама померла, даруючи тобі життя. Більше жодної миті не звинувачуй себе, сину. Благаю востаннє. Тепер, коли я сам відхожу у інший світ, обіцяю зустріти там Рахіль і розповісти, яким мужнім чоловіком став наш Азарій…
Мої любі діти… Єліеле і Азаріє, ви мужні та сильні чоловіки. Обіцяйте мені, що в Єгипті будете оберігати свою сестру Авігею, як личить справжнім чоловікам. А ти, Авігеє, доню моя люба, будь милосердною та турботливою. Доглядай за братами, коли їм знадобиться твоя жіноча допомога. І пробачте старому батькові, що не можу лишити вам багатої спадщини…
Римське військо вже оточило мури Святого Міста. Залиште Єрихон завтра на світанку, поки ще безпечно. Йдіть до Єгипту і чекайте там, доки Господь знову збере Свій народ. Чекайте на Його повернення. Він обіцяв повернутися… Любіть один одного…».
— — —
З цими словами Вартимей звів погляд угору, де крізь темряву ночі проглядали вічні іскринки небесного світла. На його зморшкуватому обличчі заграла врочиста, натхненна посмішка, наче він побачив світ нескінченної любові та блаженства, де його душа, багато літ тому сліпа й убога, нарешті знайшла вічний притулок.
Обличчя старого Вартимея почало випромінювати неземний спокій і благоговіння. «Діти мої… Я бачу Його полум’яну красу! — шепотів він, дивлячись кудись поза обрії земного життя. — Ісус простягає до мене Свої ласкаві руки і кличе приєднатися до Нього у вічному світлі Його Царства. О, який же чудовий, осяйний Промінь виходить від Його Лиця!»
Вартимей говорив тремтячим голосом, очі його сяяли дитячою радістю, ніби відбиваючи віддзеркалення небесної слави. «Це наче пройти через браму до садів вічного світла і безмежної любові! — ласкаво всміхаючись, прошепотів він. — Наче зійти на берег після бурхливої і тривалої мандрівки. Боже, як же солодко входити у Твої сади після стількох років страдництва!»
З цими словами старий випростався, наче човен, що відчалює від берега. Перо випало з ослаблої руки. Голова схилилася на груди… І хоч тіло залишилося нерухомим, душа старого Вартимея уже линула до вічних небес, де після довгих років страдницького існування вона нарешті знайшла притулок у променях невгасимого Божественного світла і в обіймах Рахілі…
— — —
На хатніх дверях тужливо скрипнула петля. «Тату?» — гукнула Авігея у глибину саду. Ніхто не відповів… «Тату?»
На грубо сколоченому дерев’яному столі стояла невеличка лампадка. Вона була зроблена із глиняної чаші, до краю якої був прилаштований ґніт. Полум’я світильника ледь мерехтіло у темряві, кидаючи тьмяне проміння на записи Вартимея. Легкий вітерець зі Сходу заколисував вогник, немовби намагаючись загасити його. Але він щоразу оживав знову, мов не бажаючи лишати старого самотньо спочилого чоловіка у пітьмі.
Олія в лампаді вже догоряла. Ґніт обвуглився і обірвався, впавши на дно посудини. Полум’я спалахнуло востаннє яскравим вогнем, немов прощаючись із своїм господарем. А тоді раптом згасло… Лише тонесенька струмочка диму звивалася догори, аж поки остаточно не розвіялася у повітрі…
«Тату? Єліел! Азарія! Бігом сюди! Тату?»
— — —
Тарас Дятлик, Україна
19 лютого 2024
Leave a Reply