Старий Вартимей самотньо сидів у своєму затишному садку. Востаннє. Навколо панувала тиха тепла ніч, і крізь гілля та листя інжиру й винограду пробивалося мерехтливе сяйво зірок. Перед ним на столі лежали останні чисті аркуші папірусу й тонке перо, поруч стояли лампадка та глиняний кухлик з чорнилом, а вкриті глибокими зморшками пальці старця ледве тримали писало.
Здалеку долинав стукіт кінських копит і гуркіт колісниць, бо дорогою з Єрихона на Єрусалим проходила чергова когорта римлян, ідучи на облогу міста, і зброя їхня чимраз голосніше бряжчала в нічній тиші.
Вартимей важко зітхнув. Саме на цій дорозі він колись сидів сліпим жебраком, аж поки не зустрів Ісуса з Назарета, а тепер тим самим шляхом марширували вороги, які несли загибель його народові, місту й храмові.
Старий узявся за перо. Рука тремтіла, проте він зібрався на силі, щоб зробити останні записи в книзі спогадів для своїх дітей, аби вони памʼятали його історію і не втрачали віри в Ісуса з Назарета, Який обіцяв повернутися.
«Мої наймиліші діти, Авігеє, Єліеле та Азаріє. Сьогодні, коли сутінки опустилися на наш сад у Єрихоні, я пишу востаннє у своїй книзі спогадів.
Пальці ледве відчувають перо, і рядки ці виводить тремтяча рука, а серце моє переповнене любовʼю до вас і болем за ваше майбутнє. Сьогодні останній день мого життя на цій землі, і я це знаю.
Я чую, як римські легіони готуються до війни і як глухо стукають по землі копита їхніх коней. Вони йдуть, щоб знищити Святе Місто. Тому прошу вас, покиньте Єрихон, бо надія наша не в камінні, а у вірі.
Життя відходить від мене, і я мушу поділитися з вами історією, яка колись подарувала мені світло, нове життя, Рахіль і вас.
Довгі роки, ще до того як зустрів вашу маму, я волочив життя сліпого жебрака. Люди цуралися мене й зневажали мій жалюгідний вигляд, а я вже змирився з долею і не шукав їхньої жалості.
Того ранку я знову сидів на дорозі неподалік від брам Єрихона, простягаючи руку до перехожих, аж раптом почув здалеку гомін, бо з міста до Єрусалима виходив натовп паломників святкувати Пасху. З ними був дивовижний Учитель, Ісус, чиї слова й діла провіщали чудодійну силу. Я багато чув про Нього, тому одразу закричав з неймовірною пристрастю: „Ісусе, Сину Давидів! Змилуйся над сліпим!“
Це було визнання моєї останньої надії. Попри крики юрби та грубі вигуки священників і левітів я не змовкав, бо Він був єдиний, хто міг зцілити мої очі й рани моєї душі. „Як смієш ти, нікчемний жебраку, турбувати Вчителя? Замовкни і не заважай початку нашого паломництва до Святого Міста!“ линуло з усіх боків. Проте ані приниження, ані глузування не могли стримати мого відчайдушного благання, і я волав далі.
І раптом запанувала мертва тиша. Він наказав покликати мене. Кинувши геть своє брудне лахміття, я підвівся і з тремтінням у серці, проштовхуючись крізь збентежений натовп, поплентався до Месії.
„Чого ти хочеш від Мене?“ О, скільки почуттів здійнялося тоді в моїй голові, адже вперше в житті переді мною відкрилася нагода відверто визнати свою найглибшу потребу без остраху й сорому. Руки мої тремтіли, коли я припав до ніг Учителя і звів до Нього змучене обличчя.
„Учителю, Наставнику мій, благаю, даруй зір моїм сліпим очам!“ Ці слова злинули з моїх вуст, наче схлип вивільненої душі, бо нарешті я визнав перед Ним свою неміч і жебрацьку нужду.
Люд навколо затамував подих і завмер у напруженому очікуванні. Чи справдиться слово каліки? Чи станеться диво? Чи засяють світлом ці невидющі очі, засвідчивши Вчителя?
І тоді я почув спасенний присуд: „Іди, віра твоя спасла тебе!“ Світло хлинуло в мої очі, і я побачив світ. Товсті пелени сліпоти, що роками гноїлися наді мною, розсипалися, вивільняючи не лише очі, а й душу, скуту стількома бідами. О, діти мої, якби ви запитали, що я відчував тоді і що відчуваю зараз.
Я відкладу зараз перо і востаннє подивлюся на зорі.
Зір мій тьмяніє, очі вже ледве бачать написані рядки, та мушу записати ці останні слова для вас. Час мій на землі добігає кінця, і не журіться про мене, діти, бо Бог дарував мені довге життя. Я бачив чимало радощів і смутків на цій землі, але після зустрічі з Ісусом з Назарета й мого прозріння найбільшою радістю для мене завжди були ви і ваша мама Рахіль.
Азаріє, памʼятаєш, як ти питав у дитинстві, чому в тебе немає мами? Я бачив твій жаль усі ці роки за те, що вона померла, даруючи тобі життя. Більше жодної миті не звинувачуй себе, сину, благаю востаннє. Тепер, коли я сам відходжу в інший світ, обіцяю зустріти там Рахіль і розповісти, яким мужнім чоловіком став наш Азарій.
Єліеле і Азаріє, ви мужні й сильні чоловіки, тож обіцяйте мені, що в Єгипті оберігатимете свою сестру Авігею, як личить справжнім чоловікам. А ти, Авігеє, доню моя люба, будь милосердною й турботливою, доглядай за братами, коли їм знадобиться твоя жіноча допомога. І пробачте старому батькові, що не можу лишити вам багатої спадщини.
Римське військо вже оточило мури Святого Міста. Залиште Єрихон завтра на світанку, поки ще безпечно, ідіть до Єгипту і чекайте там, доки Господь знову збере Свій народ. Чекайте на Його повернення, бо Він обіцяв повернутися. Любіть одне одного».
З цими словами Вартимей звів погляд угору, де крізь темряву ночі проглядали вічні іскринки небесного світла, і на зморшкуватому обличчі його заграла врочиста, натхненна усмішка, наче він побачив світ нескінченної любові та блаженства, де його душа, багато літ тому сліпа й убога, нарешті знайшла вічний притулок.
Обличчя старого почало випромінювати неземний спокій. „Діти мої, я бачу Його полумʼяну красу!“ шепотів він, дивлячись кудись поза обрії земного життя. „Ісус простягає до мене Свої ласкаві руки і кличе приєднатися до Нього у вічному світлі Його Царства. О, який же осяйний Промінь виходить від Його Лиця!“
Вартимей говорив тремтячим голосом, і очі його сяяли дитячою радістю, наче відбивали небесну славу. „Це наче пройти крізь браму до садів вічного світла й безмежної любові“, прошепотів він, ласкаво всміхаючись. „Наче зійти на берег після бурхливої і довгої мандрівки. Боже, як солодко входити у Твої сади після стількох років страдництва!“
З цими словами старий випростався, наче човен, що відчалює від берега. Перо випало з ослаблої руки, голова схилилася на груди, і хоч тіло лишилося нерухомим, душа Вартимея вже линула до вічних небес, де після довгих років страдницького існування нарешті знайшла притулок у променях невгасимого Божественного світла і в обіймах Рахілі.
На хатніх дверях тужливо скрипнула петля. «Тату?» гукнула Авігея в глибину саду. Ніхто не відповів. «Тату?»
На грубо збитому деревʼяному столі стояла невеличка лампадка, зроблена з глиняної чаші, до краю якої був прилаштований ґніт. Полумʼя ледве мерехтіло в темряві, кидаючи тьмяне проміння на записи Вартимея, а легкий вітерець зі сходу заколисував вогник, немовби намагаючись його загасити, та щоразу той оживав знову, наче не хотів лишати старого самотньо спочилого чоловіка в пітьмі.
Олія в лампадці вже догоряла. Ґніт обвуглився й обірвався, впавши на дно посудини, полумʼя спалахнуло востаннє яскравим вогнем, немов прощаючись зі своїм господарем, а тоді згасло. Лише тонесенька цівка диму звивалася догори, аж поки остаточно не розвіялася в повітрі.
«Тату? Єліеле! Азаріє! Бігом сюди! Тату?»
Тарас Дятлик, Україна
19 лютого 2024
Leave a Reply