Моя сьогоднішня проповідь на Лк. 11:5–8 у церкві «Скеля». Я так довго не був у нашій церкві через численні поїздки, що вже думав, чи мене часом не виключили. Називаю це самовільним залишенням церкви на певний час, а отже, і самовільним поверненням. Хочу продовжити з вами вивчення притч Ісуса в Євангелії від Луки, і цього разу це притча про товариша, який спить. Точніше, про того, хто вже ліг спати.
Поряд із нами живуть сусіди, чи, може, знімають квартиру, не знаю, який там контингент, і час від часу вони дуже довго веселяться різними способами: до четвертої, до п’ятої ранку. А о другій чи третій ночі до них намагаються приєднатися інші й дзвонять мені як сусідові, щоб я відчинив двері. Видно, ті, що внизу, теж уже в певному стані, бо кажуть: доставка. З Макдональдса чи ще звідкись, посеред ночі. Я відповідаю: то у вас доставка, а мені що? І останні кілька разів на той стукіт і дзвінки я просто не реагував, дверей не відчиняв. Не так, як у цій притчі. І, мабуть, не так, як зробив би Христос. Хоча цікаво, як би Він зробив: пускати посеред ночі на пиятику чи не пускати? Складне питання. Дуже глибоке богослов’я. За стіною й так веселуха, а тут ще хочуть досвяткувати.
А ще цього останнього місяця я був за кордоном, зустрічався з партнерами в пошуках підтримки для наших хабів і проєктів, здебільшого для роботи з людьми, які постраждали від війни. Наша мережа «Люди-мости» це чотирнадцять спільнот, семінарій і християнських організацій, в Україні та Молдові. Від 24 лютого 2022 року ми евакуювали 17 395 людей із дуже складних місць, ще 76 499 пройшли через наші хаби транзитом, а 11 932 людини отримали на кампусах тривалий прихисток.
І там я був у ролі того, хто стукає й грюкає у двері, тільки з іншого боку, ніж мої нічні сусіди, і не на пиятику. Багато хто відчиняв, а дехто з різних причин не відчиняв узагалі, хоча ти просиш не для себе. Дехто ще й щиро дивувався: а що, війна ще не закінчилася, ще триває? Інші казали: ми будемо молитися про мир, бо ви ж два великі народи, братні народи, помиріться між собою, і всім буде легше. Не всі так говорять, і такі голоси все ще звучать. Ти стукаєш, просиш, пояснюєш. Люди в ресурсі, як кажуть наші двоюрідні богословські брати, а не всі двері відчиняються. Саме цей контекст останніх тижнів і привернув мою увагу до притчі.
Притча починається там, де закінчується прохання учнів: «Господи, навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів» (Лк. 11:1). Ісус дає їм молитву, а далі, без жодного переходу, розповідає ось це:
«І сказав Він до них: Хто з вас матиме приятеля, і піде до нього опівночі, і скаже йому: Позич мені, друже, три хліби, бо прийшов із дороги до мене мій приятель, я ж не маю, що дати йому. А той із середини в відповідь скаже: Не роби мені клопоту, уже замкнені двері, і мої діти зо мною на ліжкові. Не можу я встати та дати тобі. Кажу вам: коли він не встане, і не дасть ради дружби йому, то за докучання його він устане та й дасть йому, скільки той потребує» (Лк. 11:5–8, переклад Огієнка).
Важливо, що в одинадцятому розділі звучать три думки про прохання і Божу відповідь. Спершу Ісус учить учнів молитися: «Отче наш, що єси на небесах! Нехай святиться Ім’я Твоє, нехай прийде Царство Твоє» (Лк. 11:2), тобто вчить того, про що ми просимо. Далі йде притча: північ, приятель стукає з двору й просить позичити хліба. А завершує Ісус словами: «Просіть, і буде вам дано, шукайте і знайдете, стукайте і відчинять вам!» (Лк. 11:9). Потім Він говорить, що навіть земний батько, хоч і буває злий, і «злий» тут не в сенсі гнилої людини, яка знущається, а в стані гніву, все одно вміє давати дітям добрі дари. І проводить не паралель, а контраст: «Отож, коли ви, бувши злі, потрапите добрі дари своїм дітям давати, скільки ж більше Небесний Отець подасть Духа Святого всім тим, хто проситиме в Нього?» (Лк. 11:13).
Тобто все починається з молитви про Царство Боже, про найголовніше. Посередині навчання стоїть хліб. А закінчується знову проханням, тепер уже про Духа Святого. Якщо читати притчу в цьому обрамленні, то велика частина молитви це питання: коли я востаннє по-справжньому молився, щоб Бог наповнив мене Духом Святим? Бо з Духом приходить мудрість, певне розуміння себе, світу й іншого, а також певні відчуття й емоції.
Сьогодні я теж вийшов зранку помолитися, під час прогулянки з нашим псом Вестіком. Погода була така, що хотілося трохи потурбуватися про душу, перекопати і поскородити в ній деякі думки. І тут у нашу пасторську групу приходить новина: 5 серпня росіяни вбили сина наших друзів із Донецька, Олександра й Тетяни. І все. Той мир і спокій, усі ті прохання про мудрість від Духа просто перейшли в цитати з псалмів прокляття: «Бог помсти Господь, Бог помсти з’явився, піднесися, о Судде землі, бундючним заплату віддай! Аж доки безбожні, о Господи, аж доки безбожні втішатися будуть?» (Пс. 94:1–3, переклад Огієнка). Про це я не жалкую, бо це теж Богом натхненні псалми, дані нам для молитви саме тоді, коли ми почуваємося безсилими перед лицем зла і перед Божим лицем.
І я теж відчув: мабуть, Бог спить. Бо скільки ж ми молимося. Навіть у нашій родині: рідний брат Андрій і ще п’ятеро вбиті росіянами. Ти молишся, просиш Бога, а Він десь там спить зі Своїми іншими дітьми. А мабуть, я не Його дитя, бо виходить, що Його діти десь у домі, Йому там із ними добре, двері вже зачинені, а ми тут ззовні намагаємося займатися волонтерством, підтримувати військових, евакуювати біженців, допомагати людям з інвалідністю. Таких, разом із пораненими військовими й цивільними, на орбіті наших хабів уже 17 179. Ще 119 848 людей за ці роки отримали душпастирську та психологічну допомогу, і 2 053 086 Біблій та Нових Завітів роздано переміщеним, військовим і тим, хто живе в зоні бойових дій. А двері багато в чому на засуві: війна не зупиняється, міста руйнуються, люди помирають. І звідти, здається, ніхто не відповідає. Давид питає так само прямо: «Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди, доки будеш ховати від мене обличчя Своє?» (Пс. 13:2, переклад Огієнка).
Запитань багато. І деякі відповіді, не всі, я знаходжу в цій самій притчі.
Здебільшого у своєму житті я чув цю притчу як паралель: приятель у домі це Бог. Мовляв, якщо ми довбатимемо небо, та ще й купимо добрі молитовні дрилі, знаєте, з довбілкою, вибачте за термін, то небо таки продовбаємо. Можна навіть пройти курс: як продовбати небо за сім днів, за сім кроків чи за дванадцять принципів. А якщо ми всі разом, усією церквою, станемо в одному місці й почнемо довбати, то дірку в Бозі таки проб’ємо, і Він точно прокинеться від нашого грюкоту. Мені ще й прізвище таке дісталося, Дятлик, теж наводить на певні роздуми.
Ці паралелі багато років формували в мене зовсім хибний образ Бога: Бог є Тим, Хто спить спиною до дверей, зайнятий Своїми справами, а ти мусиш довбати й молитися, і то не так, не тими словами, не в тому стані, з недостатньою любов’ю до ворогів. І думаєш: якщо зараз іще отак подовбати, ще таку форму спробувати, то вже точно доб’юся. Знайду якийсь метод, щоб Його розбудити, щоб Він таки піднявся, відчинив двері й позичив мені ті три нещасні підсохлі хлібини. Думаю, саме цей хибний образ, коли ми читаємо притчу як паралель, а не як контраст, і призводить до розчарування в Бозі, у молитві, у стосунках із Ним. Бо ми молимося не тому Богу. Не Тому, Яким Він є насправді.
Війна формує хибний образ Бога з обох боків. З боку росії формується образ, у якому «русскій мір» і є Царством Божим. Російський народ, за словами путіна у 2014-му, з додатковим геномом, є колискою церкви, а покликання російської держави й народу полягає в тому, щоб зупинити антихриста. Тому богові, якого проповідує «русскій мір», поклоняються й моляться дуже багато євангеліків і православних у росії. Це ручний, богословськи підфотошоплений бог: він ніби їм відповідає, їх благословляє, їх розширює. Вони всередині цього «Царства Божого», а всі інші, такі, як ми, живуть десь там за стіною, за дверима християнської імперії, у своїх проблемах.
Але й у нас є велика небезпека створити власний образ Бога. В Україні понад 3,5 мільйона квартир і будинків знищені або зруйновані, непридатні для проживання, і кожен обстріл додає десятки й сотні: Київ, Харків, Херсон, Запоріжжя, Дніпро. Кожен обстріл це тисячі розбитих вікон, це щонайменше 3,5 мільйона сімей, яким немає куди повертатися, і близько чверті населення України в переміщенні, за кордоном або всередині країни. І в нас теж є спокуса думати про Бога як про Того, Хто комусь допомагає й когось підтримує, а на наші молитви не відповідає. Чи зупинили наші молитви хоча б одну балістичну ракету? Не зупинили, хоча іноді вона помиляється локацією, і хтось сприймає це як Божу відповідь, бо сьогодні вбили іншого, не мене. Чи зупинили хоча б один масований обстріл? Чи скасовують поховання, чи зцілюють поранених?
Ми бачимо, що в самій молитві магії немає. Є якась таємниця молитви й стосунків із Богом, якої ми не можемо до кінця усвідомити, і ми не можемо вивести керівний принцип: якщо я молитимуся ось так, такими словами, таким методом, то Бог мені точно відповість. Головне ж ніби стукати правильно. У нашій сім’ї є свій стукіт у двері: я знаю свій, і Наталя знає, що це я. Свій код, і двері відчиняються. А коли хтось стукає інакше, ми одразу питаємо: хто там? І ми хочемо підібрати цей код, щоб нам відчинили як своїм.
Але це велика спокуса, з якою я борюся: щоб не спотворився образ справді люблячого Бога, Який присутній навіть у наших утратах і в нашій смерті. Я знаю Його присутність і знаю, що Бог відповідає, хоч і не завжди можу розпізнати і присутність, і відповідь. І тут я знаходжу для себе ось що: якщо ми справді приймемо свою смертність, а досвід близькості смерті в кожного різний, від присутності на похованнях до безпосередньої зустрічі з нею, то приймаємо також Царство Боже і Вічність із Ним як остаточну відповідь на всі наші молитви. Подумайте про це на самоті.
Один із важливих образів для мене зараз із Об’явлення. Там, перед Агнцем, старці мають «золоті чаші, повні пахощів, а вони молитви святих» (Об. 5:8, переклад Огієнка). А трохи далі ангел стоїть із золотою кадильницею, і дим кадильний з молитвами святих здіймається від руки ангела перед Богом (Об. 8:3–4). Тобто молитви не зникають, вони збираються. І поруч ті, хто молиться. Іван бачить «під жертівником душі побитих за Боже Слово, і за свідчення, яке вони мали. І кликнули вони гучним голосом, кажучи: Аж доки, Владико святий та правдивий, не будеш судити, і не мститимеш тим, хто живе на землі, за кров нашу?» (Об. 6:9–10, переклад Огієнка).
Іноді ми думаємо про Царство Боже як про щось таке, де ангелочки співають і літають, пташечки, усі наші песики й котики. Але Іван бачить інше: навіть у Вічності, перед престолом Божим, до воскресіння всіх людей, ці люди пам’ятають свої страждання. Вони перед престолом волають до Бога: доки триватиме це беззаконня? Вони наповнюють ті чаші молитвою. Вони перед Божим престолом, а ми поки що по цей бік смерті.
Для мене зараз, коли до молитви й до Бога стільки запитань, це одна з небагатьох мотивацій продовжувати молитися. Я молитимусь хоча б заради того, щоб і крапелька моєї молитви була в тій чаші, щоб вона наповнилася ще більше. Бо коли вона наповниться, Бог продовжить діяти так, як обіцяв через пророків, через Христа і в Об’явленні. А зараз ми лише намагаємося розпізнати Його присутність і дію, ще не таку есхатологічну й космічну, а хоча б у власному житті.
Приятель приходить уночі й просить не подарувати, а позичити три хліби. Тоді хліб пекли щодня, і прохання звучить так: позич, завтра ми будемо пекти свій, і я все віддам. А наприкінці Ісус каже, що той приятель відповідає «не ради дружби» (Лк. 11:8), тобто не тому, що вони приятелі. Думаю, у кожного з нас є такі друзі, та й ми самі буваємо такими друзями: хтось нас просить, ми даємо, хтось просить, не даємо. Іноді буває й так: мені Бог відкрив, що ти маєш мене підтримувати. А тому, хто має підтримувати, Бог чомусь не відкрив. І як примирити ці два одкровення про ті самі хліби?
В Огієнка стоїть «за докучання», в інших перекладах «за невідступність» або «через настирливість». Але в грецькому тексті слово інше й цікавіше: анайдейя, буквально безсоромність, відсутність сорому. І чимало дослідників відносять цей сором не до того, хто стукає, а до того, хто в домі: він устає й дає, щоб не осоромитися. Не виявити гостинності, не відчинити дверей, не звернути уваги на прохання про хліб посеред ночі, це сором. Він осоромив би себе, свого приятеля, усе село.
У Старому Заповіті є щонайменше дві яскраві історії про це. Одна про коліно Веніяминове (Суд. 19–21), яке не виявило гостинності до левита та його наложниці. Мешканці Ґів’ї знущалися з тієї жінки цілу ніч, і вона померла, і з цього почалася громадянська війна: решта колін зібралася як один муж і прийшла покарати те коліно, яке через це ледь не винищили. Друга історія про Содом (Бут. 19). Ми, як правило, розглядаємо її в контексті війни за традиційні сімейні цінності, але насамперед це історія про гостинність: ті люди не виявили її і хотіли зґвалтувати гостей, що прийшли до Лота. Зґвалтування було найвищим виявом негостинності, так само як в історії з Веніямином. І сам Бог тлумачить провину Содому саме так: «Ось оце була провина твоєї сестри Содоми: пиха, ситість їжі та преспокійний спокій були в неї та в її дочок, а руки вбогого та бідного вона не зміцняла» (Єз. 16:49, переклад Огієнка). Тільки в історії з Веніямином Бог судив через решту колін, а тут діє Сам: виводить Лота і карає місто.
Тому питання гостинності було дуже болючим. Не виявив гостинності, а що люди скажуть? Що скажуть сусіди, що скажуть у церкві, у селі? Зараз піде молитовна потреба про мене по всьому світу, що я не дуже гостинний, усі молитимуться, і що ж про мене подумають? Тож приятель у притчі підводиться і відчиняє двері не тому, що інший довбав і довбав, аж поки той не почав переживати, що двері злетять із петель. Він робить це заради себе, щоб самому не осоромитися. Навіть не заради дружби і не тому, що вночі прийшов голодний.
І тут виникає спокуса подумати: ага, значить, це паралель із Богом, значить, треба лише достатньо подовбати, і Він таки дасть, аби Самому не осоромитися. Щоб Йому не було соромно: я ж прошу, ангели дивляться, усі перед престолом слухають, і Бог має відповісти хоча б через сором.
Але паралелі тут немає, і тут важливо повернутися до інших притч, бо Ісус часто використовує контраст. Пам’ятаєте притчу про несправедливого суддю та вдову (Лк. 18:1–8)? Це ж не паралель, ніби Бог схожий на несправедливого суддю. Це контраст: «Чи ж Бог в оборону не візьме вибранців Своїх, що голосять до Нього день і ніч?» (Лк. 18:7, переклад Огієнка). Якщо навіть несправедливий суддя врешті відповідає, якщо навіть цей приятель підводиться, дбаючи про себе, а не про друга, який прийшов і просить не для себе, то наскільки більше відповість Бог, Який любить. У притчах Ісус показує крайній випадок серед людей, і суть контрасту в тому, що Бог не такий.
Бог Сам став хлібом. Ісус сказав: «Я хліб життя. Хто до Мене приходить, не голодуватиме він, а хто вірує в Мене, ніколи не прагнутиме» (Ів. 6:35, переклад Огієнка). Як розпізнали Ісуса ті двоє учнів, які йшли дорогою в Емаус (Лк. 24:13–35)? Вони переказували Йому все, що сталося в Єрусалимі, усе те, що сьогодні писали б в Інстаграмі й Фейсбуці: ти що, не знаєш, не бачив, я ж там поширив, переслав у нашу сімейну чи церковну групу. Вони розповідають Йому так, ніби Він не знає. І просять: «Зостанься з нами, бо вже вечоріє, і кінчається день» (Лк. 24:29, переклад Огієнка). А розпізнали, що це Ісус, лише тоді, коли Він узяв хліб і переламав. Мабуть, у Нього був якийсь особливий спосіб. Не знаю, як це було, і вони Його впізнали: саме Він так ламав хліб. Так вони потім і розповіли, «як пізнали Його в ламанні хліба» (Лк. 24:35, переклад Огієнка).
Ісус є хлібом у тому сенсі, що Він моя опора. Наша опора не в тому, що ми починаємо краще розуміти все, що відбувається в нашому житті й навколо нас. Навпаки: опора потрібна тоді, коли ми дедалі менше розуміємо, що, як і чому відбувається. Ісус потрібен не тоді, коли в нас майже є всі відповіді, а тоді, коли просто зростає кількість запитань. І ця підтримка в тому, що ми продовжуємо робити те, до чого покликані, попри свої емоції й стан, попри корупцію у владних колах, попри російську агресію, яка триває.
Ми як Урія, один із тридцятьох найближчих Давидових воїнів (2 Сам. 23:39). Навіть зраджений праведним царем, який забрав його дружину, Урія продовжував робити те, що мав робити. Потім він згадується в родоводі Ісуса, і то так, що Матвій називає не жінку, а саме його: «Давид же породив Соломона від Урієвої» (Мт. 1:6, переклад Огієнка). Урія робив те, що мав робити, хоча не був євреєм, а хіттеянином. Думаю, у нього було дуже багато запитань до Бога: чому я зараз на війні, а цар удома? Чому я без дружини, а цар забрав мою дружину? У Бога є Свої таємниці й Своє розуміння, недоступне нам: як улаштований цей світ, куди йде весь цей космос. І саме тому ми бачимо тут Урію, який робить те, до чого покликаний, хоч і не має відповідей.
Для мене це контекст до моєї молитви, на яку я не маю відповіді. Бог не зберіг життя Андрія, хоча, вірю, прийняв його у Своє Царство. Продовжуючи стукати, я прошу Бога, щоб Він наповнив мене Духом Святим, дав сили й мудрості робити те, до чого я покликаний, попри те, що відчиняється не так багато дверей і не так багато хліба позичається. І хоч дверей відчиняється небагато, семінарії за ці роки не перестали бути семінаріями: цього навчального року 7 411 студентів продовжили навчання на наших кампусах і програмах, а 1 543 завершили навчання й вийшли на служіння. І студенти, і випускники продовжують служити людям і Церкві як волонтери, а багато хто з них на фронті й навчається просто звідти. Хтось намагається побачити, що нічого не відбувається. Я, знаючи нашу мережу зсередини, бачу, як Бог присутній через цих людей у житті тих, кого зачепила російська агресія. Хто що бачить.
Люди втомилися від війни. Точніше, багато хто втомився не від війни, а від новин про неї. Ми тут теж втомилися. Але якщо взяти до уваги те, що проживають наші рідні, друзі, військові на фронті, у норах, під обстрілами, коли бліндажі розбирають просто над головою, коли поруч із тобою лежать розірвані тіла побратимів, це неможливо порівняти навіть із нашим життям і з масованими обстрілами, які ми переживаємо, і я не применшую їхніх наслідків.
Ця лінія порівняння завжди залежить від дистанції, на якій я стою від війни. І тут для мене головний урок притчі: той чоловік вийшов серед ночі шукати хліба, навіть не м’яса, не тому, що мав що дати, а саме тому, що не мав. Порожні руки були не перешкодою для прохання, а його причиною. Він просив не для себе, і тільки це підняло його з ліжка й повело нічним селом до дверей друга. І двері зрештою відчинилися не через його впертість і навіть не через дружбу, а тому, що приятель не хотів осоромити себе відмовою. Отже, якщо навіть такий сонний і роздратований усе одно встає, щоб позичити хліба, то мовчання за дверима ніколи не доводить, що Бог спить. Для нас ніч ще триває, і ми все ще стукаємо: і в двері цивілізованого світу, і в двері Божі.
Звідси й висновок, з яким я живу цю війну: мої запитання без відповіді не описують Божого характеру, вони описують мою дистанцію і мій час. І поки чаші перед престолом наповнюються молитвами тих, кого вбивають несправедливо, моє завдання просте до незручності: не перестати просити і не перестати робити те, до чого покликаний. Просити не полегшення для себе, а сили Духа Святого, щоб вистачило стукати й просити для наших військових, для нужденних, для всіх, чиє життя, тіло і душу руйнують російська агресія і корупція у владних колах.
Ми іноді думаємо, що Бог не відповідає на наші запитання. Але про що зараз моляться ті, хто живе в самому пеклі війни? Чи знаю я про це? Чи можу я не просто молитися за них, а й вийти в цю екзистенційну ніч, щоб шукати для них підтримку? І чи можемо ми стати для них тими приятелями, які стукають не для себе? Аж поки Він відповість і покриє нас усіх присутністю Свого Царства і Вічністю.
Шануймося. Тарас Дятлик, Україна
Leave a Reply