BEING HUMAN

Виступ на конференції Української євангельської теологічної семінарії «Зранене лідерство: виклики та шляхи відновлення»
22-23 травня 2026 р., Пуща Водиця, Україна.

---

Дозвольте почати не з тези, а з запитання, яке, підозрюю, вже давно живе в кожному з нас. Коли воскреслий Христос пройшов через зачинені двері до учнів у кімнату і сказав: «Мир вам», чому і навіщо Він показав їм Свої руки й бік? Чому і навіщо тіло, яке перемогло смерть, зберегло на собі знаки тортур і розпʼяття? (Два різні питання.) Адже Він міг постати перед учнями цілим: без слідів цвяхів і без пробитого боку, без жодного нагадування про те, що з Ним зробили в П’ятницю. Бог, Який творить Всесвіт із нічого, напевно, міг відтворити Його тіло без жодного шраму. Але Він цього не зробив.

І ось ми, – пастори, капелани, служителі, волонтери, викладачі (люди, від яких помісні церкви й інші люди звикли чекати сили, відповідей, стійкості і незламності), – стоїмо перед цим тілом і з цим запитанням. Я запрошую вас приділити цьому питанню деякий час, не поспішаючи його закрити. Бо відповідь на нього, як мені здається, визначає те, як ми ведемо за собою людей у п’ятий (а насправді, дванадцятий) рік російської агресії, і те, що ми називаємо вразливістю і відновленням, коли говоримо про себе й про тих, за кого нам довірено турбуватися. 

Я не дам цієї відповіді зараз. Я хочу прийти до неї разом із вами через 4 зупинки. Перші три – про те, щовідбувається з нами: спершу про рану, потім про плач, тоді про шрам. А наприкінці, на четвертій, – про те, навіщо: про свідка.

I. Рана. Лідерство, яке не приховує своєї вразливості

Є образ лідера, який ми всі носимо в собі, навіть якщо ніколи не говорили про нього вголос. Це людина, яка завжди тримається. Яка ніколи не спотикається, коли інші падають. Яка завжди має слово там, де інші мовчать. Війна тільки посилює цей образ, бо помісні церкви дивляться на нас і питають, очима або вголос: а ти тримаєшся? І ми навчилися відповідати: «Так, звісно». Навіть тоді, коли це не зовсім правда.

Святе Письмо описує для нас інший тип лідера. Один з них  Яків біля потоку Яввок. Він бореться цілу ніч і під ранок отримує не лише нове ім’я, а й сильну травму: вивих стегна. «І зійшло сонце, коли він проходив Пенуел; і кульгав він на стегно своє» (Бут. 32:31). Зверніть увагу, як поруч стоять ці дві речі: схід сонця і кульгавість. Світанок, новий день, і надія через Боже благословення не скасували кульгання. Той, кого віднині зватимуть Ізраїлем, – це той, хто шкутильгає. Благословення прийшло не після вивиху, а крізь травму й після неї. Яків не залишив кульгавість біля потоку, щоб увійти в обітницю неушкодженим. Він поніс її в собі як вождь свого маленького народу, як частину свого імені.

Апостол Павло, здавалося б, мав би якнайменше говорити про власну слабкість, бо її часто використовували проти нього. І все ж він пише, що сказав йому Господь: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12:9). Павло не каже, що сила Божа компенсує гріховність, надолужує брак нашого часу чи навичок, чи латає дірку в нашій немочі. Він каже, що сила Божа в нас досягає своєї мети і повноти (τελεῖται) саме в стані немочі, а не всупереч їй. Немічне, вразливе місце виявляється не перешкодою для Божої сили, а тим простором, де ця сила нарешті звершує те, заради чого її дано. Тому Павло й додає, що значно охочіше хвалитиметься своїми немочами, бо саме над цим вразливим місцем сила Христова, як він каже далі, «розкидає Свій намет» і оселяється, як колись слава Божа над скинією. Те, що ми звикли ховати як сором (вразливість), виявляється місцем Божого перебування.

І коли Павло шукає образ для цього, він каже: «Але скарб цей ми носимо в глиняних сосудах, щоб велич сили була Божою, а не нашою» (2 Кор. 4:7); ὀστράκινα σκεύη – посуд із простої випаленої глини, найдешевша тара того часу, та, що її не шкода розбити. Від цього кореня й слово ὄστρακον – черепок розбитого горщика, а в давньому світі ще й найдешевший письмовий матеріал: папірус і пергамен були дорогими, а розбитий горщик валявся чи не в кожному дворі. На черепках бідна людина могла записати для себе кілька рядків Письма й носити їх при собі; і донині відомо близько двох десятків таких остраконів із євангельським текстом, переважно з Єгипту, VI–VII століть.

Уже в самих словах Павла («глиняний посуд») схований парадокс: божественний вміст довірено найкрихкішій і найвразливішій оболонці. І зверніть увагу: глиняний посуд виготовляли не для серванта, а для служіння – бути носієм води, хліба, олії, зерна. Бог обирає для лідерського служіння не золоту чашу, якою милуються люди, а буденну глину, яка йде в роботу між людьми й зношується, часто дуже швидко. Така тара вразлива з самого початку: вона служить, знаючи, що може зноситися або розбитися. А коли врешті розбивається, Бог не відкидає її; Він обирає ці самі черепки, щоб написати на них Своє Слово надії. Посудина служила, поки була ціла; уламок служить далі, ставши носієм божественного послання.

Так само й зранений лідер: він служить у своїй вразливості, не вдаючи незламності, аж до можливого розбиття; і навіть розбитий не виходить зі служіння (хіба що ми викидаємо його як непотріб), бо на його уламках Бог продовжує писати надію для інших. Тому Павло й каже це в множині – посудини: не один героїчний носій світла, а спільнота вразливих служителів, яка не приховує своєї крихкості й не вдає неушкодженості; і саме тому крізь таких людей просвічує не їхня сила, а Божа.

Тож перша зупинка залишає мене із незручним питанням. Чого я боюся більше: показати вразливість (це не про гріх, – щодо гріха йдеться про сповідь) чи її приховати? Бо теперішні уявлення про лідерство, ті, що так добре працювали до 2022 року, часто розбиваються об стіни нинішньої реальності. Лідер, закутий у броню незламності, який ніколи не здригнеться й не визнає своєї вразливості, – це не біблійний ідеал. Це найчастіше наш страх, одягнений у фарисейське благочестя.

II. Плач. Те, що йде перед відновленням

Між раною та її загоєнням є місце, яке ми надто часто проминаємо. Це місце плачу. І я хочу затриматися тут довше, бо саме тут наша душпастирська практика найчастіше зраджує людей, і з найкращих намірів…

Автор Псалмів не соромиться плачу. Псалом 13 починається з чотирикратного «доки, Господи?» Псалом 22 – із крику «Боже мій, Боже мій, навіщо мене Ти покинув?», який потім Сам Христос вимовив на хресті. Псалом 88 взагалі закінчується темрявою, без розв’язки і світлого фіналу, – такий собі «екзистенційний морок». У Біблії є простір для плачу. Є цілий жанр плачу для лідера, який перебуває між раною і загоєнням, який ще не дійшов до надії й не має сил її вдавати, щоб здаватися невразливим і незламним. 

Єремія плаче Богові, що був осміяний за Його слово (Єр. 20:7), і Бог його не картає за плач. Пророк має право на цей крик усередині свого покликання, а не лише до нього або після. І це стосується не лише тих, кого ми супроводжуємо, а й нас самих. Лідер теж має право на свій псалом плачу, а не лише на проповідь надії. Той, хто веде інших, – пастор, капелан, волонтер, викладач, – має таке саме право не дійти до надії й не вдавати її, як і вдова, яку він супроводжує. Якщо ми відмовляємо в цьому собі, ми рано чи пізно відмовимо в цьому й іншим.

Ось чому я насторожено ставлюся до душпастирства, яке поспішає зцілити й нав’язати надію; яке бачить людину в горі й одразу намагається швидко пояснити, втішити і змінити плач на вдячність Небесам; яке каже вдові на «дев’ятий чи сороковий» день, що пора вже простити і жити далі. Яке тлумачить глибоку рану як брак віри.

Тут варто провести розрізнення, без якого, на мою думку, ми сьогодні не можемо чесно надавати душпасторську підтримку. Це різниця між замиренням і примиренням. Замирення – це припинення видимого конфлікту ціною неназваної правди. Це мир, який духовно (ніби) сильніший нав’язує зраненому, щоб той перестав видимо кровоточити й не псував картину благословенного християнства чи святкового богослужіння. Примирення – зовсім інше. Воно передбачає правду, передбачає покаяння того, хто скривдив, передбачає правосуддя та справедливість, і свободу зраненого назвати кривду її справжнім ім’ям. Павло закликав Церкву до служіння примирення, а не замирення (2 Кор. 5:18–20). І ми не маємо права підмінювати ці явища.

Сюди ж належить чесна розмова про ненависть, якої ми часто уникаємо, бо вважаємо це духовністю і незламністю. Проте ненависть як емоція – це те живе, пекуче відчуття, яке піднімається в душі людини, яка втратила дитину під обстрілом чи члена родини, якого вбили росіяни. Псалми прокляття наповнені емоціями ненависті. Ця емоція не гріх (це може багатьом із вас не сподобатися); вона людська, створена теж Богом, і Бог витримує її, коли її приносять до Нього; і Він говорить про ненависть як до гріха, так і до нечестивця і беззаконника. А є ненависть як цінність, як мотивація, що визначає наші вчинки і сутність, – це вже інше, і це вже отрута. Наше завдання не в тому, щоб заборонити людині перше – емоцію, а в тому, щоб вона була виявлена, проявлена, і водночас щоб допомогти їй не застрягнути в ненависті як цінності і мотивації. Між цими двома немає прямої дороги, якою можна провести людину за один душпастирський сеанс чи за один богословський курс.

І останнє про цю зупинку. Мовчання тут – не нейтральна позиція. У контексті насильства мовчання, хоче воно того чи ні, завжди опиняється на боці кривдника. Зовнішні партнери, навіть із добрими намірами, іноді хочуть від нас плоду процесу, водночас забороняючи нам сам процес. Вони хочуть бачити прощення, не даючи нам простору для плачу, гніву, ненависті й справедливості. Ми не можемо на це пристати; не з упертості, а з вірності тим, про кого нам довірено турбуватися.

III. Шрам. Відновлення, яке не вдає зцілення

Тепер я хотів би повернутися до тіла Воскреслого. Згадаймо Хому. Він ставить умову, яка нам, можливо, видається зухвалою і браком віри: «Інші ученики сказали йому: ми бачили Господа. Він же сказав їм: якщо не побачу на руках Його рани від цвяхів і не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю» (Ів. 20:25).

Але Христос не картає його. Він приходить і каже: «Дай палець твій сюди і подивись на руки Мої; подай руку твою і вклади в ребра Мої, і не будь невірним, але вірним» (Ів. 20:27). Виходить, єдиний доказ, який Воскреслий пропонує сумніву Хоми, – це Його шрами. Не сяйво і не велич. Шрами.

У Луки Ісус звертається до учнів: «Погляньте на руки Мої і на ноги Мої; це Я Сам. Доторкніться до Мене і роздивіться; бо дух тіла і кісток не має, як бачите у Мене… чи маєте тут якусь їжу? Вони подали Йому частину печеної риби і стільниковий мед. І, взявши, їв перед ними» (Лк. 24:39–43). Воскресле тіло впізнають не за тим, що в ньому стерто сліди страждання, а за тим, що ці сліди в ньому збережені. Те саме тіло, що стікало кров’ю від тортур і було пробито цвяхами та списом, тепер споживає печену рибу. Воно не вдає, що П’ятниці не було. І воно не дає П’ятниці останнього слова. Ось чому я кажу: воскресіння, відновлення – не стирання шрамів, а їхнє перетворення на свідоцтво.

Що це означає для нашого слова  «відновлення»? Ми часто уявляємо його як повернення до того стану, який був до. Відновити життя, як воно було до 2022-го, чи 2014-го. Стати такими, якими ми були до того, як прийшла звістка про загиблого брата, чоловіка, сина чи батька. Відновити стосунки через замирення з російськими євангеликами, які були до того, ніби нічого не сталося (і так воно, скоріше за все, і станеться під тиском церковних структур). 

Але Сад Воскресіння – це не повернення до Саду Едемського. Бог нічого не стирає. Він перетворює, а не повертає те, що було. Здорове відновлення – не «крізь 2022 знову до 2021», а «крізь 2014, крізь 2022 – і далі». З ранами, які ще кровоточать; і зі шрамами, які лишилися, але вже не кровоточать.

І тут у нашому богослов’ї нам бракує одного дня. Ми звикли розповідати історію спасіння як П’ятницю й одразу Неділю, ніби між ними нічого немає. Але між ними є Велика Субота. День, коли тіло в землі, а небо мовчить. Для України це не образ, а теперішня екзистенційна позиція в календарі, у якій ми живемо вже п’ятий рік, хоча нас і штовхають, свідомо чи несвідомо, до Неділі, не даючи нам простору для плачу. Робота Духа Святого в цю Суботу не в тому, щоб скоріше перенести нас у Неділю, а в тому, щоб перебувати з нами посеред Суботи. Це те «перебування», μένειν, про яке говорить Євангеліє від Івана. Богослови з України (у контексті збройної повномасштабної російської агресії) мають нагадувати богословам Європи, Америки і всього світу одну просту й важку річ: відновлення не означає, що ран не було.

Послухаймо, як Павло описує це відновлення, – чотирма ударами, не трьома: «Нас звідусіль тиснуть, але ми не стиснені; ми в безвихідних обставинах, але не втрачаємо надії; нас гонять, але ми не покинуті; повалені, але не погублені» (2 Кор. 4:8–9). Зверніть увагу: він не каже, що тиску немає. Він не каже, що немає важких чи безвихідних обставин, переслідувань, спотикань. Усе це є. Рани – реальні. Але вони не остаточні. Оце і є відновлення, яке не вдає зцілення.

IV. Свідок. Зранений перед іншими

І ось ми дійшли до четвертої зупинки, де нарешті проступає відповідь на наше початкове запитання. Перші три зупинки були про те, що і чому відбувається з нами; ця – про те, навіщо це з нами відбувається. Чому Воскреслий зберіг шрами? Серед іншого, – щоб було кому повірити. Хома повірив не попри рани і шрами, а завдяки їм. Шрам Христа став місцем віри іншого. Він показав рану не для того, щоб виставити свій біль, а для того, щоб зцілити чужий сумнів. Це не тільки про віру; це і про людяність.

Хочу звернути нашу увагу й на інше. З одного боку, Христос показав шрами Хомі лише тоді, коли той попросив про це. Він не вривається в кімнату, демонструючи напоказ Свої страждання. Хома мусив назвати свою умову. І це межа, яку нам, лідерам, важливо втримати. Бо є версія «вразливого лідерства», яка насправді є ще одним костюмом владолюбства, – коли лідер постійно виставляє власну рану, показує її, користується нею, щоб привернути до себе увагу, щоб ним більше захоплювалися, щоб отримати більше влади, будувати свою кар’єру: «бо я страждав більше, ніж ви». Це показна вразливість. Воскреслий показує шрами тому, кому це потрібно для зміцнення віри, і тоді, коли це може змінити ставлення. Ми показуємо шрами тому, кому треба їх торкнутися задля власного відновлення, а не тому, хто споживав би їх заради видовища чи монетизації, чи використовував би їх «задля балансу двох перспектив». Це перший аспект свідчення ран – звернений назовні, до іншого: рана і шрами стають місцем, де народжується віра іншого, місцем зустрічі, дотику та впізнавання.

Але є й другий аспект, звернений углиб самої тайни спасіння. Бо рани і шрами Воскреслого свідчать не лише комусь; вони публічно свідчать про щось. «Але Він укритий виразками був… ранами Його ми зцілилися…», сказав пророк Ісая задовго до Голгофи (Іс. 53:5). І Петро повторив це вже по цей бік порожнього гробу (1 Петр. 2:24). Видимі шрами на руках і боці Ісуса – не випадковий слід, який Бог не встиг прибрати, поспішаючи з пекла і смерті у славу пост-Воскресіння. Вони – частина Божої правди про те, що насправді сталося з Христом. Прибрати їх означало б сказати, що хрест був прикрою помилкою, яку воскресіння виправило й закрило, щоб не образити почуття тих, хто це вчинив над Ним. 

Зберегти шрами означає сказати, що хрест був не помилкою, а ціною, і що ця ціна вписана в саме тілоВоскреслого назавжди. Тому шрам тут – не доказ слабкості, а печать звершеного: знак, що зцілення світу пройшло крізь рану, а не повз неї. І коли ми, зі свого боку, не ховаємо власних ран і шрамів, ми не лише відкриваємося іншому; ми визнаємо ту саму правду про себе: що Бог зцілює нас не в обхід того, що з нами сталося, а саме крізь цей досвід.

… Я думаю про руки військового лікаря у пеклі бойових дій, як у мого брата Андрія (військового лікаря 11-го батальйону спецназу 112-ї бригади), якого вбили росіяни в липні 2024 року на Херсонщині у його день народження. Навіки 33 роки… У бойового медика немає неушкоджених рук. Рятуючи інших на передовій, він травмується сам і шрамує власні руки і тіло. І він не може постійно носити рукавички, щоб приховати ці шрами, бо наступному пораненому потрібні руки, які працюють, а не такі, що виглядають благочестиво. 

Ось образ нашого покликання для мене: душпастирського, капеланського, волонтерського, викладацького лідерства. Руки, що торкаються ран і зламаних тіл, не стають бездоганними після цього дотику. Питання не в тому, чи лишаються вони незраненими й незаплямованими. Питання в тому, чи залишаються вони робочими…

Бути лідером-свідком – означає залишатися. Не лагодити, не пояснювати, не поспішати зцілювати, не квапити людину до зручного замирення з тими, хто ще вбиває, чи з тими, хто відмовляється засудити не лише війну, а й її причину. Просто лишатися присутнім у довгій тиші між хрестом і воскресінням. Це дисципліна не-залишання. І для лідерства вона важча за будь-яке богословське чи душпастирське слово, бо вимагає від нас бути там, де ми не маємо відповідей, і не тікати від ран тих людей, про яких нам ввірено турбуватися, заповнюючи тишу благочестивими шаблонними фразами на кшталт «Бог забирає найкращих» чи «в тебе мало довіри до Бога, раз у тебе лишилися шрами й ти не зцілився, хоч твої руки й у робочому стані».

Замість висновку

Я обіцяв не закривати запитання, з якого почав, – щодо лідерства через вразливість, лідерства, яке не приховує ран, лідерства відновлення, яке не вдає зцілення, лідерства через свідчення, – і не хочу його закривати. Замість висновку хочу залишити вам образ. Згадайте схід сонця над Пенуїлом і втомленого кульгавого чоловіка, Якова, який після цілої ночі боротьби з Богом шкутильгає назустріч сходу і новому дню, назустріч новому етапу життя, назустріч новим Божим благословенням у лідерстві серед свого маленького народу. Він не зцілений до невпізнаваності, але він благословенний у своїй кульгавості. І він – той, через кого піде цілий народ, що з невеликої родини у 70 душ виросте в незліченну кількість до часу виходу з Єгипту. 

Тим, хто через вразливе лідерство провадить Божий народ крізь цю Суботу, дано, – як благословіння, а не сором, – не приховувати ран і шрамів і не вдавати зцілення. Нам дано свідчити ранами і шрамами тим, кому вони потрібні для зміцнення довіри до Воскреслого, до Правди про Нього і нашу реальність. І нам дано лишатися поруч з тими, про кого ми турбуємося – саме тоді, коли в нас часто немає сил та слів ні для пояснення, ні для втіхи. 

Тіло Воскреслого досі через усю Вічність носить сліди і шрами від цвяхів і списа. Якщо слава Божа не посоромилася ран і шрамів, то й нам не варто… Бережіть своїх дітей від війни… Шануймося, як каже моя мама…