Зранене лідерство:
виклики та шляхи відновлення
Виступ на конференції Української євангельської теологічної семінарії, 22–23 травня 2026 року, Пуща-Водиця.
Дозвольте почати не з тези, а з запитання, яке, підозрюю, вже давно живе в кожному з нас. Коли воскреслий Христос пройшов крізь зачинені двері до учнів і сказав «мир вам», чому і навіщо Він показав їм Свої руки й бік? Чому тіло, яке перемогло смерть, зберегло на собі знаки тортур і розп’яття? Це два різні питання.
Адже Він міг постати перед ними цілим, без слідів цвяхів і без пробитого боку, без жодного нагадування про те, що з Ним зробили в П’ятницю. Бог, Який творить Всесвіт із нічого, напевно, міг відтворити те тіло без жодного шраму. І не зробив цього.
І ось ми, пастори, капелани, служителі, волонтери, викладачі, люди, від яких помісні церкви звикли чекати сили, відповідей і незламності, стоїмо перед цим тілом із цим запитанням. Я запрошую вас приділити йому час і не поспішати його закрити, бо відповідь визначає те, як ми ведемо за собою людей у п’ятий, а насправді дванадцятий рік російської агресії, і те, що ми називаємо вразливістю і відновленням, коли говоримо про себе й про тих, за кого нам довірено турбуватися.
Я не дам цієї відповіді зараз. Я хочу прийти до неї разом із вами через чотири зупинки: рана, плач, шрам і, нарешті, свідок.
I. Рана: лідерство, яке не приховує своєї вразливості
Є образ лідера, який ми всі носимо в собі, навіть якщо ніколи не говорили про нього вголос. Це людина, яка завжди тримається. Яка ніколи не спотикається, коли інші падають. Яка завжди має слово там, де інші мовчать. Війна тільки посилює цей образ, бо церкви дивляться на нас і питають, очима або вголос, чи ми тримаємося. І ми навчилися відповідати, що так, звісно, навіть коли це не зовсім правда.
Святе Письмо описує інший тип лідера. Яків біля потоку Яввок бореться цілу ніч і під ранок отримує нове ім’я і сильну травму, вивих стегна. «І засвітило йому сонце, коли він перейшов Пенуїл. І він кульгав на своє стегно» (Бут. 32:31, переклад Огієнка). Зверніть увагу, як поруч стоять ці дві речі: схід сонця і кульгавість. Світанок, новий день і надія через Боже благословення не скасували кульгання. Той, кого віднині зватимуть Ізраїлем, це той, хто шкутильгає. Благословення прийшло крізь травму й після неї, а не після вивиху. Яків не залишив кульгавості біля потоку, щоб увійти в обітницю неушкодженим. Він поніс її в собі як вождь свого маленького народу, як частину свого імені.
Апостол Павло, здавалося б, мав би якнайменше говорити про власну слабкість, бо її часто використовували проти нього. І все ж він записує те, що сказав йому Господь: «Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі» (2 Кор. 12:9, переклад Огієнка). Павло не каже, що Божа сила компенсує нашу гріховність, надолужує брак часу чи навичок, латає дірку в нашій немочі. Він каже, що Божа сила досягає своєї мети і повноти, τελεῖται, саме в стані немочі, а не всупереч їй. Вразливе місце виявляється не перешкодою для цієї сили, а тим простором, де вона нарешті звершує те, заради чого її дано. Тому Павло й додає, що значно охочіше хвалитиметься своїми немочами, бо саме над цим вразливим місцем сила Христова, як він каже далі, розкидає Свій намет і оселяється, як колись слава Божа над скинією. Те, що ми звикли ховати як сором, виявляється місцем Божого перебування.
І коли Павло шукає для цього образ, він каже: «А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас» (2 Кор. 4:7, переклад Огієнка). Остракіна скеве, посуд із простої випаленої глини, найдешевша тара того часу, та, що її не шкода розбити. Від цього кореня й слово остракон, черепок розбитого горщика, а в давньому світі ще й найдешевший письмовий матеріал: папірус і пергамен були дорогими, а розбитий горщик валявся чи не в кожному дворі. На черепках бідна людина могла записати для себе кілька рядків Письма й носити їх при собі, і донині відомо близько двох десятків таких остраконів із євангельським текстом, переважно з Єгипту, VI–VII століть.
Тож парадокс схований уже в самих словах Павла: божественний вміст довірено найкрихкішій оболонці, до того ж виготовленій не для серванта, а для служіння, щоб носити воду, хліб, олію. Для лідерського служіння Бог обирає не золоту чашу, якою милуються, а буденну глину, яка йде в роботу між людьми й зношується. А коли вона розбивається, Він не відкидає її, бо обирає саме ці черепки, щоб написати на них Своє слово надії.
Так само й зранений лідер. Він служить у своїй вразливості, не вдаючи незламності, аж до можливого розбиття, і навіть розбитий не виходить зі служіння, хіба що ми самі викидаємо його як непотріб. Тому Павло й каже це в множині, посудини: не один героїчний носій світла, а спільнота вразливих служителів, яка не приховує своєї крихкості, і саме крізь таких людей просвічує не їхня сила, а Божа.
Тож перша зупинка залишає мене з незручним питанням. Чого я боюся більше: показати свою вразливість чи приховати її? І я не про гріх, бо щодо гріха йдеться про сповідь. Теперішні уявлення про лідерство, ті, що так добре працювали до 2022 року, часто розбиваються об стіни нинішньої реальності. Лідер, закутий у броню незламності, який ніколи не здригнеться й не визнає рани, не є біблійним ідеалом. Найчастіше це наш страх, одягнений у фарисейське благочестя.
II. Плач: те, що йде перед відновленням
Між раною та її загоєнням є місце, яке ми надто часто проминаємо. Це місце плачу, і я хочу тут затриматися, бо саме тут наша душпастирська практика найчастіше зраджує людей, і з найкращих намірів.
Автор псалмів не соромиться плачу. Псалом 13 починається з чотирикратного «доки, Господи?». Псалом 22 з крику, який потім Сам Христос вимовив на хресті. Псалом 88 узагалі закінчується темрявою, без розв’язки і світлого фіналу. У Біблії є простір для плачу і цілий його жанр для лідера, який перебуває між раною і загоєнням, який ще не дійшов до надії й не має сил її вдавати, щоб здаватися незламним.
Єремія скаржиться Богові, що був осміяний за Його слово (Єр. 20:7), і Бог не картає його за це. Пророк має право на такий крик усередині свого покликання, а не лише до нього чи після. І це стосується нас так само, як тих, кого ми супроводжуємо. Лідер теж має право на свій псалом плачу, а не лише на проповідь надії. Той, хто веде інших, пастор, капелан, волонтер, викладач, має таке саме право не дійти до надії й не вдавати її, як і вдова, яку він супроводжує. Якщо ми відмовляємо в цьому собі, рано чи пізно відмовимо й їй.
Ось чому я насторожено ставлюся до душпастирства, яке поспішає зцілити й нав’язати надію, яке бачить людину в горі й одразу намагається пояснити, втішити і змінити плач на вдячність Небесам, яке каже вдові на дев’ятий чи сороковий день, що пора вже простити і жити далі, яке тлумачить глибоку рану як брак віри.
Тут варто провести розрізнення, без якого, на мою думку, ми сьогодні не можемо чесно надавати душпастирську підтримку. Це різниця між замиренням і примиренням. Замирення є припиненням видимого конфлікту ціною неназваної правди. Це мир, який нібито сильніший нав’язує зраненому, щоб той перестав видимо кровоточити й не псував картину благословенного християнства чи святкового богослужіння. Примирення є зовсім іншим, бо передбачає правду, і покаяння того, хто скривдив, і правосуддя, і свободу зраненого назвати кривду її справжнім ім’ям. Павло закликав Церкву до служіння примирення, а не замирення (2 Кор. 5:18–20), і ми не маємо права підмінювати одне одним. Зовнішні партнери, навіть із добрими намірами, іноді хочуть від нас плоду цього процесу, забороняючи водночас сам процес: вони хочуть бачити прощення, не даючи нам простору для плачу, гніву і справедливості. Ми не можемо на це пристати, і не з упертості, а з вірності тим, про кого нам довірено турбуватися.
Сюди ж належить чесна розмова про ненависть, якої ми зазвичай уникаємо, бо вважаємо це уникання духовністю. Ненависть як емоція є тим живим, пекучим відчуттям, яке піднімається в душі людини, що втратила дитину під обстрілом або члена родини, якого вбили росіяни. Псалми прокляття наповнені нею. Ця емоція не є гріхом, хоч би що багато хто з вас думав, бо вона людська, створена теж Богом, і Бог витримує її, коли її приносять до Нього, і Сам говорить про ненависть як до гріха, так і до беззаконника. А ненависть як цінність, як мотивація, що визначає наші вчинки і саму нашу сутність, є вже іншим, і це вже отрута. Наше завдання не в тому, щоб заборонити людині емоцію, а в тому, щоб вона була виявлена і проявлена, і водночас щоб допомогти людині не застрягнути в ненависті як цінності. Між цими двома немає прямої дороги, якою можна провести когось за один душпастирський сеанс чи за один богословський курс.
І останнє про цю зупинку. Мовчання тут не є нейтральною позицією, бо в контексті насильства воно, хоче того чи ні, завжди опиняється на боці кривдника.
III. Шрам: відновлення, яке не вдає зцілення
Тепер я хотів би повернутися до тіла Воскреслого і до Хоми, який ставить умову, що може видатися зухвалою: «Коли я на руках Його знаку відцвяшного не побачу, і пальця свого не вкладу до відцвяшної рани, і своєї руки не вкладу до боку Його, не увірую!» (Ів. 20:25, переклад Огієнка).
Христос не картає його. Він приходить і каже: «Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!» (Ів. 20:27, переклад Огієнка). Єдиний доказ, який Воскреслий пропонує сумніву Хоми, це Його шрами. Не сяйво і не велич. Шрами.
У Луки Він каже: «Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, це ж Я Сам! Доторкніться до Мене й дізнайтесь… Чи не маєте тут чогось їсти? Вони ж подали Йому кусника риби печеної та стільника медового. І, взявши, Він їв перед ними» (Лк. 24:39–43, переклад Огієнка). Воскресле тіло впізнають за тим, що сліди страждання в ньому збережені, а не стерті. Те саме тіло, що стікало кров’ю від тортур і було пробите цвяхами та списом, тепер споживає печену рибу. Воно не вдає, що П’ятниці не було, і не дає П’ятниці останнього слова. Ось чому я кажу, що воскресіння і відновлення є перетворенням шрамів на свідчення, а не їх стиранням.
Що це означає для нашого слова «відновлення»? Ми часто уявляємо його як повернення до того, що було. Відновити життя, як воно було до 2022-го чи до 2014-го. Стати такими, якими ми були до звістки про загиблого брата, чоловіка, сина чи батька. Відновити через замирення стосунки з російськими євангеликами такими, якими вони були, ніби нічого не сталося, і, скоріше за все, саме це й спробують зробити під тиском церковних структур.
Але Сад Воскресіння не є поверненням до Саду Едемського. Бог нічого не стирає, Він перетворює. Здорове відновлення це не дорога крізь 2022-й назад у 2021-й, а дорога крізь 2014-й і крізь 2022-й уперед, з ранами, які ще кровоточать, і зі шрамами, які лишилися і вже не кровоточать.
І тут нашому богослов’ю бракує одного дня. Ми звикли розповідати історію спасіння як П’ятницю й одразу Неділю, ніби між ними нічого немає. Але між ними є Велика Субота, день, коли тіло в землі, а небо мовчить. Для України це не образ, а теперішня екзистенційна позиція в календарі, у якій ми живемо вже п’ятий рік, хоч нас і штовхають, свідомо чи несвідомо, до Неділі, не даючи простору для плачу. Робота Духа в цю Суботу полягає в тому, щоб перебувати з нами посеред неї, а не швидше перенести нас у Неділю. Це те перебування, менейн, про яке говорить Євангеліє від Івана. І богослови з України мають нагадувати богословам Європи, Америки і всього світу одну просту й важку річ: відновлення не означає, що ран не було.
Послухаймо, як Павло описує це відновлення, чотирма ударами, а не трьома: «У всьому нас тиснуть, та не потиснені ми; ми в важких обставинах, але не впадаємо в розпач. Переслідують нас, але ми не полишені; ми повалені, та не погублені» (2 Кор. 4:8–9, переклад Огієнка). Зверніть увагу: він не каже, що тиску немає. Не каже, що немає важких обставин, переслідувань, падінь. Усе це є. Рани реальні, і вони не остаточні. Оце і є відновлення, яке не вдає зцілення.
IV. Свідок: зранений перед іншими
Чому Воскреслий зберіг шрами? Серед іншого, щоб було кому повірити. Хома повірив завдяки ранам, а не попри них. Шрам Христа став місцем віри іншого. Він показав рану, щоб зцілити чужий сумнів, а не щоб виставити власний біль. Це не тільки про віру, це й про людяність.
Хочу звернути увагу й на інше. Христос показав шрами Хомі лише тоді, коли той попросив. Він не вривається в кімнату, демонструючи Свої страждання напоказ, і Хома мусив спершу назвати свою умову. Це межа, яку нам, лідерам, важливо втримати, бо є версія вразливого лідерства, яка насправді є ще одним костюмом владолюбства, коли лідер постійно виставляє власну рану, користується нею, щоб привернути увагу, щоб ним захоплювалися, щоб отримати більше влади, щоб будувати кар’єру на тому, що він страждав більше за вас. Це показна вразливість. Воскреслий показує шрами тому, кому це потрібно для зміцнення віри, і тоді, коли це може щось змінити. Ми показуємо свої тому, кому треба їх торкнутися задля власного відновлення, а не тому, хто споживав би їх заради видовища чи монетизації, чи задля балансу двох перспектив. Це перший аспект свідчення ран, звернений назовні: шрам стає місцем, де народжується віра іншого, місцем зустрічі, дотику і впізнавання.
Але є й другий аспект, звернений углиб самої тайни спасіння, бо рани Воскреслого свідчать не лише комусь, а й про щось. «А Він був ранений за наші гріхи… і Його ранами ми вздоровилися», сказав Ісая задовго до Голгофи (Іс. 53:5, переклад Огієнка), і Петро повторив це вже по цей бік порожнього гробу (1 Петр. 2:24). Видимі шрами на руках і боці не є випадковим слідом, який Бог не встиг прибрати, поспішаючи зі смерті у славу. Вони є частиною Божої правди про те, що насправді сталося з Христом. Прибрати їх означало б сказати, що хрест був прикрою помилкою, яку воскресіння виправило й закрило, щоб не образити почуттів тих, хто це вчинив над Ним.
Зберегти шрами означає сказати, що хрест був ціною, а не помилкою, і що ця ціна вписана в тіло Воскреслого назавжди. Тому шрам тут є печаттю звершеного, а не доказом слабкості, знаком, що зцілення світу пройшло крізь рану, а не повз неї. І коли ми зі свого боку не ховаємо власних ран, ми визнаємо ту саму правду про себе: що Бог зцілює нас крізь те, що з нами сталося, а не в обхід цього.
Я думаю про руки військового лікаря в пеклі бойових дій, як у мого брата Андрія, військового лікаря 11-го батальйону спецназу 112-ї бригади, якого росіяни смертельно поранили 6 липня 2024 року на Херсонщині, у його тридцять третій день народження, і який помер за два тижні. Навіки тридцять три. У бойового медика немає неушкоджених рук. Рятуючи інших на передовій, він травмується сам і шрамує власні руки і тіло. І він не може постійно носити рукавички, щоб приховати ці шрами, бо наступному пораненому потрібні руки, які працюють, а не такі, що виглядають благочестиво.
Ось образ нашого покликання: душпастирського, капеланського, волонтерського, викладацького. Руки, що торкаються ран і зламаних тіл, не стають бездоганними після цього дотику. Питання не в тому, чи лишаються вони незраненими й незаплямованими. Питання в тому, чи лишаються вони робочими.
Бути лідером-свідком означає залишатися. Не лагодити, не пояснювати, не поспішати зцілювати, не квапити людину до зручного замирення з тими, хто ще вбиває, чи з тими, хто відмовляється засудити не лише війну, а й її причину. Просто лишатися присутнім у довгій тиші між хрестом і воскресінням. Це дисципліна незалишання, і для лідерства вона важча за будь-яке богословське слово, бо вимагає бути там, де ми не маємо відповідей, і не тікати від чужих ран, заповнюючи тишу шаблонними фразами на кшталт «Бог забирає найкращих» чи «в тебе мало довіри до Бога, раз у тебе лишилися шрами й ти не зцілився, хоч руки й у робочому стані».
Замість висновку
Я обіцяв не закривати запитання, з якого почав, і не хочу його закривати. Замість висновку хочу залишити вам образ.
Згадайте схід сонця над Пенуїлом і втомленого кульгавого чоловіка, який після цілої ночі боротьби з Богом шкутильгає назустріч сходу і новому дню, назустріч новому етапу життя й новим Божим благословенням у лідерстві серед свого маленького народу. Він не зцілений до невпізнаваності. Він благословенний у своїй кульгавості. І він той, через кого піде цілий народ, що з родини в сімдесят душ виросте в незліченну кількість до часу виходу з Єгипту.
Тим, хто через вразливе лідерство провадить Божий народ крізь цю Суботу, дано, як благословення, а не сором, не приховувати ран і не вдавати зцілення. Нам дано свідчити шрамами тим, кому вони потрібні для зміцнення довіри до Воскреслого, до правди про Нього і про нашу реальність. І нам дано лишатися поруч із тими, про кого ми турбуємося, саме тоді, коли в нас немає ні сил, ні слів, ні для пояснення, ні для втіхи.
Тіло Воскреслого досі через усю Вічність носить сліди цвяхів і списа. Якщо слава Божа не посоромилася ран і шрамів, то й нам не варто…
Leave a Reply