#БутиЛюдиною. Субота. Учні в страху сиділи за зачиненими дверима. Жінки йшли до мертвого Тіла з пахощами. Йосип і Никодим вийшли в публічний простір. Христос зійшов у пекло. Субота не є днем відпочинку. Це найтихіший і найтемніший день в історії Відкуплення, і ми досі в ньому. На фото Субота моїх батьків, бо Андрія вже немає з нами, тут і тепер.
Субота почалася з тиші. Не тієї, яка є внутрішнім спокоєм, а тієї, яка лишається після того, як щось остаточно скінчилося, коли ти ще не знаєш, чи це справді кінець, чи є щось по той бік цього мовчання. Учні сиділи за зачиненими дверима, і Євангеліє від Івана каже це прямо: за зачиненими дверима, через страх. Ті самі люди, які три з половиною роки ходили поруч із Тим, Хто казав не бійтеся. Вони боялися. Вони ховалися. Вони не знали, що робити з тим, чому стали свідками.
А тим часом двоє інших вийшли з тіні.
Йосип з Ариматеї і Никодим були таємними учнями Христа. Обидва весь той час трималися обережно в публічному просторі й берегли свою приналежність до Його вчення в таємниці, бо були членами Синедріону і боялися наслідків. Никодим приходив до Ісуса вночі, щоб ніхто його не побачив. Йосип теж вірив і мовчав, і з тексту навіть не ясно, чи він взагалі зустрічався з Христом, чи Никодим переказував йому Його вчення. І ось тепер, коли Христос мертвий, а небезпека від духовних лідерів і римських окупантів не зменшилася, саме ці двоє виходять публічно. Йосип іде до Пилата і просить Тіло. Никодим приносить мірру і алое, близько ста фунтів, царську кількість для поховання. Вони публічно зробили те, чого не зробив ніхто з дванадцятьох.
Чи запізно? Так. Вони не були поруч під час публічного служіння Христа, не були на останній вечері, не були в Гетсиманії, не несли хреста. Вони прийшли тільки тоді, коли все вже скінчилося, і з погляду духовних лідерів, і з погляду окупантів, і з погляду учнів.
Але Євангеліє фіксує їхні імена, як фіксує ім’я Симона з Киринеї. Запізно краще, ніж ніколи. І все ж Субота нагадує нам щось важливе: час має значення. Є речі, які можна зробити тільки тоді, коли настав Божий час, для мене чи для іншого. Є слова, які треба сказати, поки людина ще жива. Є вибір, який треба зробити, поки цей вибір ще є. Це стосується євангельських церков і лідерів, які мовчали роками і тепер шукають, що сказати. Це стосується партнерів, які прокинулися вже після Бучі й зробили більше, ніж просто виявили стурбованість. Бог прийняв служіння Йосипа і Никодима: пізнє, недосконале, і водночас реальне й публічне.
А ще були жінки.
Вони прийшли рано, ще до світанку, з пахощами, щоб помазати Тіло. Вони не знали про воскресіння, хоч і чули про нього від Христа, і йшли до гробу без надії на результат. Вони йшли до мертвого Тіла, бо любили Його, без жодних гарантій, що це помазання щось змінить. Любов як служіння Тілу, якому вже, здавалося, нічим не допоможеш, окрім останньої шани.
Я думаю про тих, хто сьогодні займається ексгумаціями на деокупованих територіях. Про тих, хто ідентифікує загиблих по ДНК, по частинах тіла, по тому, що лишилося, по особистих речах. Про тих, хто привозить тіла родинам на щиті, щоб було що поховати. Про тих, хто готує могили, щоб було місце, куди прийти і плакати. Це наше богослов’я гідності мертвих, і євангельська церква в Україні ще має йому вчитися. Бо це не люди, які пішли вбивати людей. Це люди, які стали на захист людей і країни, і недільні богослужіння та палка молитва у відносно мирних обставинах можливі саме завдяки захисникам, бо Господь захищає нас через людей.
Це служіння шани і пам’яті не дає результату в загальноприйнятому сенсі, і Бог його бачить і пам’ятає. У нашій церкві «Скеля» ми щонеділі маємо хвилину мовчання і читаємо поіменно список усіх членів церкви, родичів і друзів, які служать на фронті, молимося за зниклих безвісти і за тих, хто в полоні. Поіменно, більше ста імен. А потім молимося однією з чотирьох капеланських молитов, завершуючи це щотижневе служіння пам’яті молитвою «Отче наш». Хтось, можливо, скаже, що це забирає п’ятнадцять-двадцять хвилин богослужіння і що туди можна було б притулити ще одну проповідь. Друзі, наші захисники віддають роки свого життя за наш захист, а ми переймаємося п’ятнадцятьма хвилинами раз на тиждень?
Жінки прийшли з пахощами, і саме їм першим з’явився Воскреслий. Бог бачить тих, хто пам’ятає поіменно і з любов’ю, і з любов’ю являється тим, хто прийшов ушанувати Його Тіло.
Тіло Ісуса лежало в позиченому гробі. Свого Він не мав, як не мав і свого дому, і гріб належав Йосипові. Цю деталь легко пропустити, і вона важлива. Він народився в позичених яслах. Жив як біженець у Єгипті в позиченому домі. Служив у позиченому просторі. В’їхав у Єрусалим на позиченому ослі. Провів останню вечерю в позиченій кімнаті й мив ноги учням із позиченої миски. Помер між чужими людьми і був похований у чужому гробі. Від початку до кінця позичений простір. Саме тому я тепер думаю про служіння і богослов’я позиченого простору.
Учні не знали слова «воскресіння» як власного досвіду. Вони бачили, як Він оживив Лазаря, який чотири дні лежав у гробі. Бачили, як Він оживив доньку Яіра, щойно померлу дитину. Бачили, як Він оживив сина вдови в Наїні. Але хто тепер оживить Його? Він оживляв інших, а Сам лежить мертвий. Уся богословська система, яка три з половиною роки будувалася на словах і ділах живого Христа, зупинилася. Вони знали одне: Він мертвий. І не розуміли, що далі.
Це кульмінація Страсного тижня в Україні в умовах повномасштабної агресії. І для захисників, і для нас, хто відрікся від мантри «це не наша війна», і для волонтерів, і для наших партнерів. Ми теж живемо в цій Суботі, між смертю того, що було, того життя, тих людей, тих міст, тих стосунків, тієї віри, яка вміла відповідати на прості запитання до 2014-го і до 2022-го, і воскресінням того, чого ще немає і чого ми ще не можемо назвати, бо воно ще не явлене.
Тіло Андрія лежить у землі. Сотні тисяч військових і цивільних, убитих росіянами, лежать у землі, і не про всіх відомо, в якому гробі вони лежать, позиченому, безіменному чи взагалі не знайденому. Мільйони українців живуть у цій суботній темряві, між вірою, яка була до війни, і реальністю, яка ще не дала нам слів, щоб описати те, що відбувається. Це найважче місце для моєї віри, бо в ньому немає жодного підтвердження. Тільки тиша. Тільки відсутність тих, кого ми любимо. Тільки зачинені двері. Тільки позичений гріб. Тільки чекання.
Апостол Петро пише, що Христос зійшов проповідувати духам у в’язниці. Субота не є паузою в історії Відкуплення, вона є її найглибшим моментом. Він зійшов туди, куди не сягає жодне людське чи волонтерське служіння, жодна молитва, жодна рука, жодна допомога. Туди, де ніхто вже не може допомогти. І саме туди Він зійшов першим.
Де був Бог того дня, коли вбили Андрія? Не над полем бою в районі Кринок на Херсонщині, спостерігаючи з безпечної відстані. Бог був у самій смерті, зсередини. Сходження в пекло означає, що немає такої глибини, куди б Він не зійшов першим, навіть якщо ця глибина є пеклом. Немає такого горя, в яке Він не увійшов раніше за нас. Немає такого полону, такої ексгумації, такої безіменної могили, такого підвалу, де Його присутності не було б раніше за нас. Я не можу і не хочу пояснювати цього богословськи, бо це речі, які я приймаю вірою без пояснень.
І це означає ще одне, те, про що рідко говорять у контексті втрати. Той самий Христос, Який присутній з нами тепер і потішає нас Своїм Духом у нашому горюванні за тими, кого ми втратили, присутній саме тут і тепер із тими, кого ми втратили. З Андрієм. З іншими родичами, яких убили росіяни. З тими, чиїх тіл ще не знайшли. З тими, хто в полоні, у невідомості. Субота є місцем, де жива і мертва церква з’єднуються в Христі в одну хмару свідків, не через наші зусилля і не через нашу богословську систему, а через Того, Хто зійшов у саму смерть і лишається там разом із ними, поки ми чекаємо тут, або їхнього воскресіння, або власної смерті, щоб приєднатися до тієї хмари самим.
Наша єдність з тими, кого ми втратили, не є ані сентиментальною, ані абстрактною. Вона тримається на довірі Христу, Який одночасно присутній і тут, і там. Живі й мертві з’єднані в Ньому, саме в цю Суботу, саме в цій темряві, коли завіса розривається.
Субота ще не скінчилася. Попереду ще одна ніч страху і невідомості. Але десь у темряві позиченого гробу відбувається те, чого ми не бачимо і не можемо ще назвати. Не тому, що Бога там немає, а тому, що Він саме там, мовчки робить те, що може зробити тільки Він. А ми чекаємо.
Шануймося. Тарас Д., Україна
Leave a Reply