BEING HUMAN

#БутиЛюдиною? СУБОТА… Учні в страху сиділи за зачиненими дверима. Жінки йшли до мертвого Тіла з пахощами. Йосип і Никодим вийшли в «публічний простір». Христос зійшов у пекло. Субота – не день відпочинку. Це найтихіший і найтемніший день в історії Відкуплення. Ми ще досі в ньому… На фото – Субота моїх батьків, бо Андрія вже немає з нами, тут і зараз…

Субота почалася із тиші… Не тієї тиші, яка є внутрішнім душевним спокоєм. А тієї, яка залишається після того, як щось остаточно закінчилося… коли ти ще не знаєш, чи це справді кінець, чи є ще щось по той бік цього мовчання після смерті і поховання тіла… Учні сиділи за зачиненими дверима. Євангеліє від Івана каже це прямо: за зачиненими дверима… через страх. Ті самі люди, які 3,5 роки ходили поруч із Тим, Хто казав: «Не бійтеся»… Вони боялися. Вони ховалися. Вони не знали, що робити з тим, чому стали свідками…

А тим часом двоє інших людей, навпаки, саме в цей час вийшли з тіні… Йосип із Аримафеї і Никодим. Обидва – таємні учні Христа. Обидва весь цей час були обережними в публічному просторі і берегли свою приналежність вченню Христа в таємниці, бо були членами Синедріону і боялися наслідків… Никодим приходив до Ісуса вночі, щоб ніхто його не побачив. Йосип теж вірив, але мовчав, і невідомо, чи взагалі зустрічався з Христом, чи йому Никодим переказував Його вчення. І ось тепер, коли Христос мертвий, коли небезпека від юдейських духовних лідерів і римських окупантів не зменшилася, саме вони тепер вийшли публічно. Йосип пішов до Пилата і попросив Тіло. Никодим приніс мірру і алое, близько ста літрів, царська кількість для поховання. Вони публічно зробили те, чого не зробив ніхто з дванадцяти…

Чи запізно? Так. Бо вони не були поруч під час публічного служіння Христа. Не були на останній вечері. Не були поруч у Гетсиманії. Не несли хрест. Вони прийшли тільки тоді, коли все вже скінчилося… і з точки зору духовних лідерів, і римських окупантів, і учнів Христа…

Але Євангеліє фіксує їхні імена. Воно памʼятає їх так само, як памʼятає Симона з Киринеї. Запізно – краще, ніж ніколи… Але Субота нагадує нам щось важливе: час має значення. Є речі, які можна зробити тільки тоді, коли прийшов Божий час, для мене чи для іншого. Є слова, які треба сказати, поки людина ще жива. Є вибір, який треба зробити, поки ще є вибір. Це щодо євангельських церков і лідерів, які мовчали роками і тепер шукають, що сказати. Це щодо партнерів, які «прокинулися» вже після Бучі, і зробили більше, ніж просто проявили стурбованість. Бог прийняв Йосипове і Никодимове служіння… хоч і пізнє і недосконале, але реальне та публічне…

А ще були жінки… Вони прийшли рано, ще до світанку, з пахощами, щоб помазати Тіло. Вони не знали про воскресіння, хоч і чули про нього від Христа. Вони не йшли до гроба з надією на результат. Вони йшли до мертвого Тіла, бо любили Його. Без гарантій, що це помазання щось змінить. Любов як служіння Тілу, якому вже, здавалося, нічим не допоможеш, окрім як проявити останню шану…

Я думаю про тих, хто сьогодні все ще займається ексгумаціями на деокупованих територіях. Про тих, хто ідентифікує загиблих: по ДНК, по частинах тіла, по тому, що залишилося, по особистих речах. Про тих, хто привозить тіла родинам «На Щиті», щоб було що поховати. Про тих, хто готує могили, щоб було місце, куди прийти і плакати… Це наше богословʼя гідності і шанування мертвих, те, чому євангельська церква в Україні ще має вчитися. Що це не люди, які пішли вбивати людей. Це люди, які стали на захист людей і країни, і недільні богослужіння і палка молитва в відносно мирних обставинах можливі саме завдяки захисникам, бо Господь захищає нас через людей… Служіння шани і памʼяті, яке не дає результату в загальноприйнятому богослужбовому сенсі, але яке Бог бачить і памʼятає. В нашій церкві «Скеля» ми щонеділі маємо хвилину мовчання, читаємо поіменно список всіх членів церкви і наших родичів і друзів, які служать на фронті, молимось за зниклих безвісти і тих, хто в російському полоні. Поіменно, більше 100 імен… І потім молимось однією з чотирьох капеланських молитов, завершаючи щонедільне служіння шани і памʼяті молитвою «Отче наш»… Хтось, можливо, скаже, що це ж 15-20 хвилин богослужіння займає, можна ще одну проповідь «притулити». Друзі, наші захисники віддають роки свого життя за наш захист, а ми переймаємось питанням 15-20 хвилин раз в тиждень під час недільного богослужіння?… Жінки прийшли з миром, і саме їм першим зʼявився Воскреслий. Бог бачить тих, хто памʼятає з любовʼю поіменно і являється з любовʼю до тих, хто прийшов вшанувати Його Тіло…

Тіло Ісуса лежало в позиченому гробі. Свого, як і свого дому, у Нього не було навіть після смерті. Гріб належав Йосипу. Це деталь, яку легко пропустити, але вона важлива… Він народився у цей світ у позичених яслах. Жив як біженець в Єгипті в позиченому домі. Служив у позиченому просторі. Вʼїзав в Єрусалим на позиченому ослі. Провів останню вечерю з учнями в позиченій кімнаті, мив ноги учням з позиченої миски… Помер між чужими людьми. Був похований у чужому позиченому гробі. Від початку до кінця – позичений простір… Саме тому я сьогодні думаю про служіння і богословʼя позиченого простору…

Учні не знали слова «воскресіння» як власного досвіду. Вони бачили, як Він оживив Лазаря, який уже чотири дні лежав у гробі. Вони бачили, як Він оживив доньку Яіра, щойно померлу дитину. Вони бачили, як Він оживив сина вдови в Наїні. Але хто тепер оживить Його? Він оживляв інших, але Сам лежить мертвим… Вся богословська система, яка три з половиною роки будувалася на словах і ділах живого Христа – зупинилася… Вони знали тільки одне: Він мертвий. І вони не розуміють, що далі…

Це – кульмінація Страсного тижня в Україні в умовах повномасштабної російської агресії… І для захисників, і для нас, хто відрікся від мантри «це не наша війна», і для волонтерів, і для наших партнерів… Ми теж живемо в цій Суботі. Між смертю того, що було (того життя, тих людей, тих міст, тих стосунків, тієї віри, яка вміла відповідати на прості запитання до 2014, до 2022…) і воскресінням того, чого ще немає і що ми ще не можемо назвати, бо це ще не явлено… Тіло Андрія лежить у землі. Сотні тисяч військових і цивільних, вбитих росіянами, лежать у землі. Не про всіх відомо, в якому «гробі» вони лежать… позиченому, безіменному, чи взагалі не знайденому. Мільйони українців живуть у цій суботній темряві… між вірою, яка була до 2014 чи 2022 року, і реальністю, в якій ми опинилися, і яка ще не дала нам слова для того, щоб точно описати те, що відбувається…

Субота – не відсутність Бога. Це найважче місце для моєї віри… тому що в ньому немає підтвердження. Тільки тиша. Тільки відсутність тих, кого ми любимо. Тільки зачинені двері. Тільки позичений гріб… Апостол Петро пише, що Христос зійшов проповідувати духам у темниці. Субота – це не пауза в біблійно-богословській історії. Це її найглибший момент. Добровільне сходження Ісуса в пекло – не метафора приниження. Це богословський факт Його активної присутності: Він зійшов туди, куди не сягає жодне людське чи волонтерське служіння, жодна молитва, жодна рука, жодна допомога… Туди, де ніхто вже не може допомогти. І саме туди Він зійшов першим…

Де був Бог у день, коли вбили Андрія? Не над полем бою в районі Кринок на Херсонщині, спостерігаючи з безпечної дистанції. Бог був в самій смерті… зсередини. Сходження в пекло означає: немає такої глибини, куди б Він не зійшов першим, навіть якщо це пекло…. Немає такого горя, в яке Він не увійшов до нас. Немає такого полону, такої ексгумації, такої безіменної могили, такого підвалу, де Його присутність не була б раніше за нас… Я не можу і не хочу пояснювати цього богословськи, бо це речі, які я приймаю вірою без пояснень…

І це означає для мене ще одне… те, про що рідко говорять у контексті втрати. Той самий Христос, Який присутній з нами зараз і потішає нас Своїм Духом в нашому горюванні за тими, кого ми втратили, – присутній саме тут і зараз з тими, кого ми втратили… З Андрієм. З іншими родичами, яких вбили росіяни. З тими, чиїх тіл ще не знайшли. З тими, хто в російському полоні, в невідомості… Субота – це місце, де жива і «мертва» церква зʼєднується в Христі в єдину «хмару свідків»… Не через наші зусилля і не через нашу євангельську богословську систему, а через Того, Хто зійшов у саму смерть і залишається там разом з ними, поки ми чекаємо тут… або їхнього воскресіння, або нашої смерті, щоб приєднатися до тієї «хмари свідків», вічної Спільноти Надії Царства Божого…

Наша єдність з тими, кого ми втратили, – для мене не сентиментальна і не абстрактна. Вона тримається на довірі Христу, Який одночасно присутній і тут, і там. Живі і мертві зʼєднані в Ньому… саме в цю Суботу, саме зараз, саме в цій темряві, коли завіса розривається…

Субота ще не закінчилася. Попереду ще одна ніч страху і невідомості… Але десь у темряві позиченого гробу відбувається те, чого ми не бачимо і не можемо ще назвати… Не тому, що Бога там немає. А тому, що Він саме там… мовчки робить те, що може зробити тільки Він… Хоча ми цього й не бачимо, а просто чекаємо… Шануймося… Тарас Д., Україна