#БутиЛюдиною. П’ятниця. Симон із Киринеї просто йшов повз. Ніхто його не питав. Ніхто нічого не пояснював. Йому поклали на плечі чужий хрест і сказали: неси. За п’ять років я добре знаю, як це, і так само знають мільйони українців.
Ісуса вранці повели на страту. Єрусалим жив своїм звичайним ранком: хтось відкривав крамницю, хтось торгував на ринку, хтось поспішав у своїх справах, хтось сидів у корчмі, хтось молився в храмі. Як і сьогодні, коли люди в мирних країнах займалися своїми справами, а росіяни цілу ніч і майже цілий день атакували Україну, безупинно, дорогою смерті, яка розтяглася вже більш ніж на чотири роки. Тисяча п’ятсот днів.
Звичайний ранок в Єрусалимі для більшості. І посеред цього звичайного ранку римські солдати витягли з натовпу чоловіка, якого ніхто не питав, чи є в нього час і сили на те, чого від нього зараз вимагатимуть.
Симон із Киринеї цього не планував. Це не було його покликанням. Цього не було в жодних його планах і обов’язках, у жодному контракті. Він не був одним із дванадцятьох. Він просто йшов своєю дорогою, і його зупинили, не давши ні вибору, ні часу підготуватися.
Я думаю про людей, яких ця війна зупинила так само, посеред власної дороги і власного покликання, без попередження і без жодної змоги підготуватися. Про волонтерів, які не планували ставати волонтерами, а одного ранку в лютому 2022-го прокинулися і зрозуміли, що попереднє життя скінчилося і назад дороги немає: або виїжджаєш, або лишаєшся, або повертаєшся з-за кордону. У нашій мережі «Люди-мости» ніхто не підписувався під тим, що несе тепер уже п’ятий рік. Про пасторів і викладачів семінарій, які проповідували про воскресіння і раптом опинилися перед труною двадцятирічного хлопця, ховаючи когось уперше у своєму служінні, а потім знову, і знову, нові тіла, аж поки це не стало жахливою нормою, до якої так і не звикаєш. Про партнерів за межами України, яких ця війна теж зупинила посеред їхнього шляху і поклала їм на плечі тягар, не прописаний у жодному стратегічному плані, бо війна дійшла і до них, не питаючи дозволу і не пояснюючи, чому саме вони.
Нести хрест, коли це не твоє пряме покликання і не входить у жодні твої плани, обов’язки чи бюджети, теж є покликанням. Симон не вибирав. І він не жахнувся вигляду Христа після нічних катувань. Він не втік і не сперечався з римлянами, принаймні Євангеліє про це мовчить. Він підняв хрест і поніс його вулицею до місця страти. І Євангеліє вже дві тисячі років пам’ятає його ім’я, тоді як імен більшості добровільних спостерігачів того ранку не пам’ятає ніхто.
Ісус помирав між двома людьми, які не були праведниками. Не мучениками за віру. Не учнями, які в останню мить вирішили розділити Його страждання. Він був розп’ятий між засудженими за реальні злочини, по обидва боки.
Чому Бог обрав для найважливішого моменту в історії Відкуплення оточення, яке не було ані стерильним, ані богословськи правильним? Чому Він обрав несправедливу і жорстоку реальність і помер у ній, між тими, кого суспільство давно списало, поки стільки порядних віруючих людей стояли і дивилися, втомлені від того, що все це так довго тягнеться, і думали, що раз уже розпинають, то, мабуть, не все так однозначно, і треба врахувати обидві сторони, Ірода і Пилата теж?
Один із розп’ятих кричав разом із натовпом: якщо Ти Месія, врятуй себе і нас. Знайоме. Ми теж іноді кричимо саме це, тільки культурно і благочинно: Боже, де Твоє всесилля, де порятунок, де хоч якийсь знак, що Ти бачиш і чуєш? Другий, в останню мить свого останнього дня, без жодної змоги щось виправити чи комусь щось довести, просто попросив, щоб його не забули. Без заслуг. Без правильно прожитого життя. Без нічого. Тільки одне останнє прохання в передсмертних муках. І саме йому Ісус сказав: сьогодні будеш зі Мною в раю.
Не порядним спостерігачам, які втомилися, що все це так довго тягнеться, і мали поспішати чи до корчми, чи готуватися до Пасхи. Не тим, хто правильно вірив і правильно жив, усвідомлював це і пишався цим. Ісус пообіцяв згадати того, хто вже нічого не міг виправити у своєму житті і ніколи не виправить, і просто попросив не бути забутим. Для тих, чиї страждання здаються їм самим недостатньо чистими або недостатньо героїчними, щоб мати якийсь вічний сенс, ця сцена і є відповіддю. Не тому, що страждання автоматично очищає і виправдовує, навіть на війні, бо страждання одного повернуло його до Христа, а другий далі хулив Ісуса. А тому, що Ісус був розп’ятий між двома людьми, які вже нічого не могли змінити у своєму житті, і був посеред них до останнього подиху, не над ними і не окремо від них, а між ними.
А потім настала темрява опівдні. Не як образ і не як літературний прийом, бо євангелісти фіксують це як фізичний факт: від шостої до дев’ятої години, три години темряви серед білого дня. Сонце погасло. Творіння відмовилося дивитися на те, що відбувалося на пагорбі за містом, ніби сама природа відчула непосильність того, що коїться, і відповіла єдиним доступним їй способом, мовчанням і темрявою, аби не бачити цієї жорстокості.
В Україні ми знаємо, що таке темрява серед дня, і не як символ, а як матеріальний досвід, що надовго лишає слід у душі. Удар по енергетиці, і місто чи півкраїни гасне. Посеред дня чи ночі, посеред шкільного уроку, посеред операції, посеред богослужіння, посеред лекції в семінарії. Темрява. І кожен такий блекаут є більшим, ніж незручність, яку можна пережити зі свічкою чи станцією живлення. Щоразу це ще одне нагадування, що ти вкрай вразливий і що твій світ тримається на ниточці, яку росіяни можуть обірвати будь-якої миті. Бо можуть. Бо роблять це навмисно і системно, з холодним розрахунком, і не тому, що їм потрібна саме ця електростанція, а тому, що темрява є зброєю, яка вселяє страх і ламає тканину повсякденності.
Але темрява опівдні у Страсну п’ятницю є водночас і солідарністю. Природа відмовилася мовчки споглядати страждання Ісуса і відповіла єдиним, що мала. Так само і кожен наш блекаут є більшим, ніж відсутність світла. Темрява, яку несе російський терор, стає нашим чесним свідченням, зсередини неї, про те, що тут відбувається, свідченням, яке потребує присутності, а не слів.
І саме в цій темряві крик: Боже Мій, Боже Мій, чому Ти Мене покинув? Ісус кричить Псалом 22, псалом, який починається з повної покинутості Богом і десь далеко, через багато віршів болю і Божого мовчання, закінчується надією. Але між його початком і кінцем є прірва, якої не перескочити й не оминути, а тільки прожити.
Де був Бог 6 липня 2024 року, коли Андрія смертельно поранили? Де Він був, коли росіяни вбили інших п’ятьох членів нашої родини? Де Він, поки позаминулої, минулої і цієї ночі та більшу частину сьогоднішнього дня над українськими містами летіли ракети і дрони, несучи розруху і смерть? Поки в підвалах окупованих міст катують полонених, навмисно і із задоволенням? Поки матері чекають тіл своїх синів, дружини тіл чоловіків, діти тіл батьків, тіл, яких досі не знайшли і, можливо, не знайдуть ніколи? Де Він у цій темряві?
У мене немає відповіді, яка зняла б це питання, і я не збираюся вдавати, що маю її, щоб мене сприймали як порядну високодуховну людину. Але я знаю одне: Ісус не дав нам богословської відповіді на цей крик. Він дав щось інше. Він Сам закричав. Він не заглушив це питання з висоти Вічності. Він не зайняв позиції над конфліктом, до чого закликає стільки новоявлених євангельських миротворців. Він не пояснював Свого крику з безпечної відстані. Його теж огорнула ця темрява, і Він увійшов у неї зсередини, а не ззовні, і закричав разом з усіма, хто будь-коли кричав у темряву: де Ти?
Крик через відчуття покинутості Богом не є ані невірою, ані слабкістю, хоч би що думали про нас порядні християни за межами України і ті в Україні, кого війна не торкнулася. Це чесна форма молитви, яку пропонує нам Сам Бог, а не священники і левити з храму, бо Він Сам пройшов крізь темряву і крик. Бог не відвернувся від цієї темряви, бо Сам кричав у ній, фізично й екзистенційно. Якщо ви хочете кричати до Бога, кричіть. Псалом 22 для того й написаний, і Той, до Кого ви кричите, знає цей звук зсередини, бо Сам його кричав, і кричатиме разом з вами щоразу.
О дев’ятій годині Він сказав: звершилося. І помер. І тоді зверху донизу розірвалася завіса в Храмі. Та, за яку смертним віруючим було не можна, яка вимагала посередника, жертви, правильного стану і правильного походження. Розірвалася. Назавжди. Доступ до Бога більше не потребує посередника. Але хто задумується, чого це коштувало?
Розірвана завіса не є безкоштовним подарунком, навіть коли виглядає і пропонується як подарунок. За нею стоять молитви без відповіді, тортури, страждання і хрест. За те, що я маю право приходити до Бога прямо і кричати прямо, заплачено не мною. І це має змінювати те, як я підходжу до молитви: не як до права, яке я маю за фактом народження в правильній євангельській традиції, а як до простору, що його хтось відкрив для мене ціною Свого зламаного Тіла і Свого відчуття покинутості Богом.
І ще одне, про що євангелики рідко говорять прямо, бо нам зручніше молитися за мир у світі, ніж про перемогу над злом, за яку інші платять зламаними і мертвими тілами. Ті, хто сьогодні живе у відносному мирі, мають його також тому, що українські захисники п’ятий рік стоять своїми тілами між ними і тим, що летить з росії. Цей мир не безкоштовний. За ним хрести на могилах наших рідних, портрети загиблих на стінах, інфаркти й інсульти наших батьків, плач сиріт і вдів. І тіла, тіла, тіла. Навіть якщо ці тіла вам неприємні, і захисники дедалі більше здаються вам новою соціальною проблемою, бо ніяк не можуть інтегруватися в наш спосіб життя, бо вони ненормальні, і ми боїмося, як же нам, нормальним, ужитися разом з ними. За цим миром стоять Симони, яких ніхто не питав, чи є в них час, і сили, і здоров’я нести чужий хрест. Бог не тільки любить через людей, Він і захищає через людей, як часто нагадує Іван Русин, і робить це часто через тих, хто несе на своїх плечах те, чого не планував нести, туди, куди не планував іти.
П’ятниця закінчується. Тіло Христа померло, і Його болю вже немає. Тепер лишилися страждати живі, плакати і кричати до Отця, тільки ті, хто любив Його і не може прийняти Його смерть як реальність, а Його відсутність як норму. Тіло зняли з хреста і поклали в позичений гріб, бо свого, як і свого дому, Він не мав навіть у смерті. Живі страждають і плачуть, а Ісус із хреста сходить у пекло.
А завтра Субота. День, коли ніхто ще не знав, що буде неділя, коли тіло Ісуса лежало мертвим у тій печері, і всі, хто Його любив, просто намагалися пережити цю тишу, цю травму, цю невідомість.
Ми теж не знаємо, що буде в Суботу. Що буде зруйноване. Кого вб’ють. Ми теж усередині цієї п’ятничної вечірньої тиші, з криком «де Ти?», у 1500-й день цієї війни. І наша Місія не змінилася, навіть коли ми переходимо з П’ятниці в Суботу.
Шануймося. Тарас Д., Україна
Leave a Reply