BEING HUMAN

Contemplating the Divine and Earthly through Human Eyes • Споглядання Божественного і земного очима людини


Те, що нікуди не поділося, Андрійку…

735 words
3–5 minutes

Уперше з липня 2024-го я сам удома на три тижні, без робочих і волонтерських поїздок, самі лише офісна робота і зуми. Наташа поїхала до Тані й Веса на місяць. У квартирі стало порожньо, стіни ніби розсунулися. Або я зменшився, не знаю. Той особистий простір, якого я так хотів між поїздками, виявився наповнений не тишею, а відлунням болю. Шторм увірвався під час останньої зустрічі екіпажу «На щиті», удень у місті, на прогулянці з Вестиком.

Горювання, яке я відкладав. Яке акуратно складав десь між поїздками і черговим дедлайном. Горювання за Андрієм і за іншими близькими, яких убили росіяни. Воно нікуди не ділося, воно просто чекало. Як той шторм, що збирається за обрієм, поки ти надто зайнятий, щоб дивитися в той бік неба, яке темніє.

Дивно, як тіло знає. Як душа знає свій час. Поки поруч є хтось, поки є розклад, наступна зустріч, наступна відповідальність, горювання чемно відступає. Воно розуміє, що зараз не час, воно терпляче, воно вміє чекати. Іноді довго, і все ж не вічно.

А коли зачиняються двері за останньою людиною, коли нікому не потрібна твоя фізична присутність саме цієї хвилини, коли ти можеш упасти і ніхто не помітить, ось тоді воно нарешті входить.

Я знав, що це станеться, звісно, знав. Питання було тільки в часі. Неможливо втратити тих, кого ми втратили, і думати, що якось обійдеш цю зустріч. Із собою. З порожнечею. З тим простим фактом, що Андрія більше немає і що тут, на Мовчазній Планеті, ми більше ніколи не зустрінемося. Навіть Вестик не може поділитися запахом його рук, які пахли ліками, ранами, смертю, фронтом. Що слова «більше немає» є не богословською абстракцією про страждання, а конкретною і незворотною реальністю твоєї родини.

Тут є щось біблійне, у цій самотності. Не та красива самотність духовних ретритів, а радше старозавітна, де люди зустрічали Бога в пустелі не тому, що шукали досвіду, а тому, що втікали від того, чого не могли витримати. І що рано чи пізно все одно їх наздоганяло.

Я пишу це, і частина мене навіть зараз хоче перетворити почуття на текст для блогу, на чергову рефлексію про горе й присутність. Ні. Не цього разу. Цього разу просто відчувати пекучий біль і нарешті не втікати від нього. Просто бути в бурі, під холодним дощем, під пронизливим вітром, серед грому й осліпливих блискавок. Дозволити цьому прийти і стати частиною шторму.

Мені часто кажуть: ти сильний, тримайся, все буде добре. Але сила не про те, щоб не падати. Вона про те, щоб упасти сам на сам із собою, коли ніхто не зможе допомогти піднятися, і все одно встати. Можливо, не сьогодні. Можливо, навіть не завтра. Але колись. І ні, я не про падіння в гріх.

Андрію, ти був військовим лікарем і знав про рани більше за мене. Знав, що деякі не можна одразу зашивати, що спочатку вони мають очиститися, що поспіх призводить до нагноєння всередині. Знав, що деякі рани не можна вилікувати і що можна тільки потримати воїна за руку, поки він іде назустріч Вічному.

Можливо, цей шторм і є те очищення. Можливо, цей час не покарання, а якась дивна благодать. Благодать нарешті погоріти і згоріти. Заплакати. Визнати, що втрата не є категорією, а є дірою в грудях, яка болить щоразу, коли вдихаєш. Згоріти і з попелу зібрати себе наново.

І це нормально. Це по-людськи, і навіть по-божественному, якщо згадати Христа в Гетсиманії. Я не про зраду, а про добровільний час самотності. Хоча зраду я теж відчуваю: з боку російських євангеликів, з боку всіх, хто благословив підле вбивство Андрія. І ще я відчуваю, що сам зраджую тих, кому в цей час міг би допомогти, бо просто зараз мені немає чим горіти для інших.

Я не жаліюся і не прошу співчуття чи допомоги. Знаю копінг-стратегії, знаю, до кого звернутися, маю щирих і вірних друзів. Я свідчу про те, що переживають сотні тисяч родин загиблих, зниклих безвісти, полонених. А ми часто біжимо і біжимо, як я втікав від горювання від 6 липня 2024 року.

Перше фото: Андрій незадовго до того, як його вбили росіяни. Друге: Андрій у березні 2022-го.

Клята війна. Нехай Господь воздасть Своїм правосуддям усім, хто перетнув кордони нашої країни зі зброєю в руках, щоб убивати, ґвалтувати, грабувати, катувати, і всім, хто їх на це благословляє, незалежно від конфесії.

До зустрічі, братику. Жодні сльози й жодне горювання тебе не повернуть, і тобі це не потрібно. Це потрібно нам, тут, на Мовчазній Планеті, щоб хоч якось жити далі, без відчаю і без алілуйства.

Шануймося, Андрійку. Дякую за захист. Навіки в строю. Уже не на щиті, а зі Щитом. Тарас Д., Україна


Discover more from BEING HUMAN

Subscribe to get the latest posts sent to your email.



Leave a Reply