BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. #Чучело. «Я була на вогнищі». Знайшов недописану чернетку з 2014 року і через одинадцять років, в останній поїздці, з якої сьогодні повернувся, дописав її. Пам’ять теж Божий дар.

Ролан Биков завжди був незручним для радянської системи, бо його фільми про дітей виявилися надто чесними для країни, яка хотіла бачити своє майбутнє в рожевих окулярах. Коли в 1984 році вийшло «Чучело», партія і суспільство вибухнули обуренням. Пам’ятаю, як наш клас привели в кінотеатр «Юність» у Рівному на обов’язковий перегляд, а наступного дня кожен мав лишитися після уроків, написати відгук і здати його класному керівнику. Відгуків на наші відгуки ми так і не дочекалися.

У фільмі піонери показані жорстокими підлітками, здатними на цькування й садизм, а не юними хоробрими ленінцями, образ яких нам у школі впарювали в кожному оповіданні, в кожній книжці, на кожній політінформації. Бикова звинувачували в наклепі на радянських дітей і в буржуазному індивідуалізмі. Знімав він у старовинному місті, яке тоді звалося Калініном, і воно ідеально передавало атмосферу провінційної соціальної та душевної задухи.

Після «Чучела» Биков не зняв жодного повнометражного фільму. Система не пробачила йому правди про себе: він зняв фільм про дітей, а дорослі комуністи впізнали в ньому себе і перелякалися. Лише через сім років, коли СРСР розпався, стало зрозуміло, що Биков показав механізм, який рано чи пізно розірве цю країну на частини, а не просто історію про шкільне цькування. Механізм, у якому ідеологія важливіша за людяність, а належність до правильної групи важливіша за совість.

Є фільми, які старіють, і є ті, що стають пророцтвами. «Чучело», яке я переглядав щонайменше п’ять разів, є пророцтвом про самознищення радянської спільноти, а тепер і російської, бо інакше бути не може, і це лише питання часу. Сьогодні в росії ця притча стала буденністю, і для суспільства, і для християн. Поодинокі голоси проти війни та імперського божевілля є тими самими чучелами: один на весь клас, один на все місто, один на всю церкву. Їх здають в органи, цькують, виганяють, оголошують іноагентами. Для українського суспільства і церкви це теж застереження, бо коли починаєш ділити своїх на справжніх і не зовсім, легко віддзеркалити те, проти чого борешся.

Лєнка Бєссольцева позбавлена екзистенційних захистів. Вона не вміє, чи не хоче, грати соціальні ролі в піонерському класі й не володіє мистецтвом самообману, а її широко розплющені очі бачать світ без фільтрів. Ця невмілість брехати є чесністю, тобто тим, що називають радикальною свободою, тягарем бути собою без можливості сховатися за маскою, а не наївністю. Лєнка втілює й тих, хто не може просто забути про війну, хто носить правду як відкриту рану, і таких людей суспільство, а нерідко й помісні церкви, відштовхують, бо вони постійно нагадують про те, що всі намагаються забути.

Дідусь Бєссольцев зробив свій вибір давно, відмовившись від кар’єри заради картин, і це створення паралельного світу, де краса важливіша за користь для радянської промисловості, а не ескапізм. Його майже завжди мовчазна присутність поруч з онукою є визнанням її права бути собою. Він не повчає її, як правильно жити, а просто стоїть поруч, мовчазний свідок її страждання, який не може захистити її від колективного зла і може розділити з нею біль.

Залізна Кнопка, Міронова, втілює волю до влади, і лідерство її народжується зі страху перед власною незначущістю, а не з покликання. Без ілюзії контролю над класом ніякої Кнопки не існує. «Я оголошую тобі бойкот!» кричить вона і своєю владою перетворює особисту неприязнь на колективну волю класу. Такі залізні кнопки сьогодні визначають, хто справжній патріот, хто має право говорити, а хто повинен замовкнути навіки, і живляться вони розділенням, бо в єдності їхня влада розчиняється.

Дімка Сомов є найтрагічнішою постаттю фільму. Красивий, сильний, з усіма даними для успіху в радянській системі, він, поставши перед вибором між правдою і комфортом, обирає комфорт. Його зрада є капітуляцією перед страхом самотності, бажанням лишитися з більшістю, а не з тими двома, і, можливо, не злим умислом. «Я не міг інакше», «обставини змусили», ці виправдання знайомі кожному, хто спостерігає, як люди зраджують себе заради миру в усьому світі, заради дітей Донбасу, заради захисту традиційних християнських цінностей. У російському суспільстві таких Дімочок десятки мільйонів, тих, хто знає правду про війну і свідомо мовчить заради свого маленького комфорту в колективі.

Решта класу є безликим das Man, про яке писав Гайдеггер. Вони існують у режимі анонімної більшості, де ніхто не відповідає за колективне рішення, бо рішення ухвалюють усі. Спалення опудала є саме таким колективним актом, після якого кожен може сказати: це не я, це ми.

Маргарита Іванівна, вчителька, втілює інституційну сліпоту. Вона бачить несправедливість і свідомо обирає її не бачити, а «треба вміти жити в колективі» є капітуляцією моралі перед силою більшості й перед правом сильного змусити жертву мовчати. У фільмі немає священника, і вчителька символізує всіх, хто в церквах і школах обирає нейтральність перед лицем зла. Не треба розділяти громаду. Церква поза політикою. Ми молимося за мир і нікого не засуджуємо. Вся влада від Бога. Ці формули дозволяють уникнути болісного вибору, зберігши ілюзію біблійної моральності, і це вибір Пилата, який умиває руки, поки натовп кричить: розіпни.

Місто є простором, де автентичність Бєссольцевих неможлива. Вони тут чужі, а містяни відкидають картини як нікому не потрібний мотлох, бо ті нагадують про інший спосіб буття. Місто живе за законом користі для знеособленої системи.

Вогнище є точкою неповернення. Кульмінація фільму, спалення опудала в сукні Лєнки, показує дітей, які танцюють навколо багаття, не розуміючи, що творять, як натовп, що кричав Пилатові. Радянські критики обурювалися: як можна показувати піонерів такими дикими? Але Биков показав правду, бо для них це природна гра, спосіб відчути себе частиною чогось більшого, відчути себе справжньою комуною.

«Я була на вогнищі!» кричить обстрижена наголо Лєнка, і говорить вона про досвід абсолютної відкинутості, коли лишилася сама перед вибором, стати як усі чи лишитися собою, а не про фізичний вогонь.

«Чучело, пробач нас!» пишуть на дошці піонери, коли Лєнка з дідусем уже їдуть. Але прощення, якого вимагають від жертви, є спробою замести сліди, а не покаянням. Справжнє розкаяння починається з визнання зробленого, з готовності дивитися в очі тому, кого зрадив, і з прийняття того, що деякі рани не загоюються, а отже, з питання про те, що я можу зробити, щоб полегшити чужий біль. Піонери цим питанням не переймалися. Думаю, Лєнка з дідусем покидають місто не тому, що не можуть пробачити, а тому, що розуміють: лишатися в спільноті, яка не готова визнати провину, означає стати співучасником брехні.

Кожен герой фільму стоїть перед вибором: бути чи здаватися, забути чи пам’ятати. Лєнка вибирає бути і платить вигнанням. Дімка обирає здаватися і втрачає себе. Клас не вибирає взагалі й стає натовпом. Дідусь вибрав давно і живе в мирі із собою. Фільм не судить, а свідчить: кожен вибір має ціну, і найстрашніша ціна це втрата самої здатності вибирати, коли стаєш гвинтиком механізму, який твоїми ж руками перемелює життя та ідентичність інших.

У 1986 році, вже за перебудови, фільм усе-таки отримав Державну премію СРСР, запізніле й лицемірне визнання від системи, яка спершу намагалася знищити і фільм, і режисера. Для Бикова ціна виявилася надто високою, і за нею настали роки вимушеної творчої тиші.

Ми в українському суспільстві й церкві розділені не лише фронтом, а й тисячами невидимих ліній, і кожен з нас знає про них більше, ніж мав би знати. У цьому розділенні є небезпека повторити той самий шлях, коли клас визначає себе через виключення іншого, а не через те, ким він є. Фільм не дає простих відповідей, і водночас нагадує мені, що навіть перед лицем колективного зла в мене лишається вибір між буттям і небуттям, між забуттям і пам’яттю, і цей вибір визначає не тільки моє життя, а й життя тих, хто поруч, як вибір дідуся допоміг визначитися Лєнці. Суспільство, яке знищує своїх інших, приречене знищити себе, і для нас це болюча тема тут і тепер. Що робити після вогнища? Піти, як Бєссольцеви? Лишитися і будувати заново на руїнах старих ілюзій? З тими, хто теж був на вогнищі? З пам’яттю про біль?

Биков побачив це майбутнє надто рано, і його історія стала пророцтвом про країну, розділену нездатністю прийняти інакшість, а не просто війною. Інституційна російська євангельська церква у своїй більшості досі не здатна прийняти інакшість українських християн, якщо ті не стають росіянами, і саме тому на окупованих територіях вона бере участь у знищенні української ідентичності й мови замість того, щоб їх захищати.

«Я був на вогнищі», каже кожен із нас, хто пережив таку зраду з боку російських християн. Але Биков нагадує: вогнище не кінець. Вогнище початок дороги до себе справжнього.

Дякую за пророчий фільм, Ролане. Усе інше між рядками. Шануймося. Тарас Дятлик, Україна