BEING HUMAN

Хочу поділитися роздумами про любов в умовах повномасштабної російської агресії і про те, що текст із 1 Кор. 13 говорить мені про природу справжньої християнської любові. Це результат кількох місяців роздумів. Якщо любов справді довготерпить і милосердствує, то що це означає для тих, хто страждає? І що це означає для росіян та російських християн, які спричиняють цю війну і благословляють її?

Російсько-слов’янські християни, і в росії, і на Заході, дивуються, чому українці не відповідають їм безумовною любов’ю, адже росія нібито хоче Україні лише добра, прагне врятувати її від тлетворного Заходу й захистити традиційні християнські та сімейні цінності. І заради цієї любові росіянам «доводиться» катувати, ґвалтувати, грабувати й убивати, бо інакше українці не зрозуміють того добра, яке їм насправді несуть. Вони вимагають від нас християнського прощення ще до того, як перестали стріляти. Чи не дивно, як швидко російське спасіння перетворилося на геноцид, а захист християнських цінностей на їх повне знищення?

Є й західні голоси, ті, що ніколи не бачили розстріляних і згорілих тіл на житомирській трасі й під завалами після обстрілів, ніколи не ховалися в підвалах від ракет і не ховали десятки друзів та близьких. Вони теж майже в унісон із росіянами закликають українців до християнського примирення й до миру будь-якою ціною, нагадуючи нам про заповідь любити ворогів, і роблять це радше заради власного благополуччя, щоб війна не дісталася до них, і через своє захоплення великою російською культурою. При цьому ті самі голоси чомусь не звертаються до російських християн із закликом полюбити українців настільки, щоб зробити в росії все можливе, аби нас перестали вбивати. Хіба любов не має бути взаємною? Хіба можна наказувати любити односторонньо, коли моя земля стікає кров’ю, а миротворці просять полюбити того, хто тримає в руках ніж, і запросити його додому, щоб він міг спокійно вирізати мою сім’ю? Коли Павло писав коринтянам про любов, чи міг він передбачити наш час, коли християнська любов стала зброєю в руках християнських імперій, а милосердя перетворилося на односторонню вимогу від жертви до ката?

Любов довготерпить. Наш домашній календар зупинився на цифрі «23 лютого 2022». Кожна цифра після неї є чиїмось забраним життям, чиєюсь смертю під обстрілом, чиєюсь зруйнованою надією. Моє довготерпіння не має нічого спільного з покірним прийняттям зла, і я беру собі за приклад довготерпіння праведника, який знає, що Божа справедливість неминуча, навіть якщо вона прийде не тоді, коли ми її чекаємо, і не за мого життя. Чи можу я назвати любов’ю примирення зі щоденним убивством українських дітей і захисників? Чи може справжнє довготерпіння означати мовчазну згоду на геноцид?

Любов милосердствує. Але що таке милосердя без каяття злочинця? Я думаю про матерів убитих дітей і захисників, які можуть пробачити, і лише тоді, коли вбивця визнає провину й понесе покарання. Інакше це зрада пам’яті вбитих, бо милосердя без справедливості дозволяє злу процвітати без наслідків. Хіба не цинічно просити жертву бути милосердною, поки кат розігріває паяльник?

Любов не заздрить. І це одна з найболючіших заповідей для мене сьогодні. Коли я буваю в країнах, що живуть у мирі, моє серце частіше стискається від заздрості, ніж калатає від радості за них, і я в цьому відверто сповідуюся. Дивлюся на людей, які скаржаться в аеропорту на затримку рейсу на тридцять хвилин, а сам пам’ятаю, як ми раділи, коли наші евакуаційні потяги, набиті людьми, як консерва рибою, приходили із запізненням на десять чи двадцять годин і не були обстріляні. Бачу, як вони планують відпустки й пенсію, купують одяг, ремонтують будинки, і відчуваю гірку заздрість до їхньої нормальності. Чому їм можна спати спокійно, а нам прокидатися від сирен? Чому їхні діти граються на майданчиках, а наші ховаються в підвалах?

Ця заздрість турбує мене зсередини, і я ненавиджу себе за неї. Але потім я дивлюся глибше в очі тих мирних людей і часто бачу там не злісну байдужість, а просто незнання того, як виглядає війна, бо дуже мало хто з них був на півночі, сході чи півдні України. Мабуть, вони не винні в тому, що народилися в безпечних місцях, захищених ядерною зброєю і НАТО. Можливо, справжня любов, яка не заздрить, означає не придушувати в собі біль від несправедливості, а перетворювати його на силу для зміни своєї країни, суспільства і Церкви, не ховати заздрість під маскою святості, а визнавати її і працювати з нею як із сировиною для чогось більшого.

Любов не вихваляється й не пишається. І в цьому особливий виклик для нас, українців. Не робити своє страждання предметом національної гордості й не перетворювати біль на валюту, якою ми розплачуємося за світову увагу. Це не означає мовчати про російські злочини, це означає не робити з травми нашу головну ідентичність. Йов і практично всі ізраїльські пророки постійно свідчили про свої страждання й кричали до Бога і людей про несправедливість, і водночас їхній плач був молитвою, а не презентацією, пошуком справедливості, а не самовихвалянням. Вони говорили про біль не для того, щоб отримати співчуття, а щоб Бог почув, утрутився і зупинив зло і всередині народу, і в імперському агресорі.

Я все ще вчуся свідчити не як жертва, що вимагає компенсації, а як свідок, що вимагає справедливості. Скільки разів я ловив себе на думці: ми стільки пережили, тепер увесь світ нам винен. Але це вже не любов, а маніпуляція болем. Справжня гідність полягає в тому, щоб залишатися людиною попри втрати, і не перетворювати свою рану на корону, а перетворювати її на мудрість. Любов, яка не вихваляється, розуміє: наше страждання не робить нас кращими за інших, бо є люди, яких страждання перетворює на нелюдів, а робить нас відповідальними за те, щоб інші не страждали так, як страждали ми. Це не привілей, а обов’язок. Не корона, а хрест.

Любов не безчинствує. Зберігати людську гідність навіть тоді, коли ворог утратив свою й цілеспрямовано намагається забрати нашу, перетворивши нас на таких самих звірів, це найскладніший виклик нашого часу. Але хіба не найбільше безчинство для тих, хто називає себе євангельськими християнами, це мовчати про щоденні злочини під виглядом миролюбства й примирення, збудованого на забутті? Закликати нас жити так, ніби в нашому житті немає війни, втрат і поховань? Хіба не безчинство просити жертву любити ката, поки він продовжує вбивати? Хіба не найцинічніше безчинство просити нас віддати свою землю й впустити росіян у свої будинки, щоб вони їх зруйнували, зґвалтували наші родини й закатували наших близьких лише через те, що ми українці? Де тут логіка любові? Справжній лад у душі означає ясно бачити межу між добром і злом і не розмивати її під тиском тих, хто дбає або про російське зло, або про власну безпеку. Істинне безчинство це хаос у моральних категоріях, коли жертву звинувачують у самозахисті й просять відповідати за злочини ката. Любов, яка не безчинствує, встановлює ясні межі: захищати невинних так, мовчати про злочини ні.

Любов не шукає свого. Тисячі наших захисників пішли на смерть не за себе, а за майбутнє і за тих, кого можуть не побачити живими, як наші рідні, частина яких загинула, а частина досі на фронті, і ми волаємо до Бога, щоб Він їх захистив. Скільки з них могли б жити спокійно, якби сказали, що це не їхня справа. Саме тому мені так важко зрозуміти тих українців, і в Україні, і поза нею, хто досі говорить, що це не наша війна, що ми маємо бути аполітичними, що не маємо права судити, що треба зберігати нейтралітет і зрозуміти росіян, які нібито утримують світ від приходу антихриста. Але хіба можна лишатися морально нейтральним, коли твоїх рідних катують? Любов, яка не шукає свого, розуміє, що коли на кону стоїть право іншого на існування, нейтралітет є співучастю в злі.

Любов не гнівається. Скільки разів я ловив себе на тому, що гніваюся на друзів за недостатню підтримку, на партнерів за повільні рішення, на тих, хто поруч, за їхні слабкості. Але хіба праведний гнів проти зла не є частиною любові до добра? Хіба Христос не гнівався на торговців у храмі? Гнів на зло є не порушенням любові, а її найщирішим проявом. Коли я бачив розстріляні машини на житомирській трасі, коли буваю в Херсоні та інших прифронтових містах, коли читаю про катування в Бучі, моя душа палає гнівом, і це правильно, хоч би як переконували мене в протилежному. Любов без гніву на зло є не любов’ю, а моральною байдужістю, яка маскується під християнську толерантність і дві перспективи й зрештою звинувачує саме жертву. Різниця не в тому, чи гніватися, а в тому, на кого і на що цей гнів спрямований.

Любов не замишляє зла. І це найтонша межа, по якій мені доводиться ходити щодня, а надто після загибелі Андрійка та інших членів нашої родини. Прагнення справедливості не є злом, це любов до божественного порядку, і коли ми хочемо, щоб російський воєнний злочинець чи український корупціонер постав перед судом, ми не замишляємо зла, а прагнемо відновлення справедливості у світі, де зло часто лишається безкарним. Але як розрізнити? Коли я думаю про тих, хто вбив наших близьких, чи бажаю я їм справедливого покарання, чи особистої помсти? Різниця між помстою і справедливістю є різницею між особистою образою і божественним порядком, бо помста шукає безмежного страждання винного, а справедливість шукає відновлення порушеного ладу. Коли я прагну, щоб убивця дітей у Бучі, Ізюмі чи Маріуполі отримав довічне ув’язнення, або й смертну кару, вибачте, євангелики, за незручність, я не замишляю зла, а прагну, щоб Божа правда восторжествувала й щоб інші потенційні вбивці знали, що зло матиме наслідки. Це ненависть до зла в людині, а не до людини, з метою обмежити руйнівний вплив того, що вона впустила у своє серце.

Любов не радіє з неправди, а радіє істині. Не втішається псевдопозитивними фейками, навіть українськими, і навіть якщо вони нібито на нашу користь, і я не про виправдану військову контрпропаганду. Не приймає зручної брехні про те, що росіяни теж страждають, а ви, українці, їм не співчуваєте, або що це просто політика, а не геноцид. Скільки разів мені хотілося повірити в чергову добру новину про швидке закінчення війни, навіть коли розум підказував, що це лише бажане, видане за дійсне. Любов радіє істині, навіть коли істина болюча й коли правда про масштаби злочинів важча за будь-які втішні ілюзії. Чи може бути справедливий мир, побудований на брехні про обопільну провину і дві перспективи? Тільки болюча правда може стати основою для миру, не того дешевого спокою, який будь-якою ціною пропонує Трамп, заплющуючи очі на злочини, щоб відновити торгівлю з росією, торгівлю на крові, а того справедливого миру, який приходить після перемоги правосуддя.

Любов усе покриває. Але що саме? Покриває своїх, захищає слабких, ховає їх від зла. Я пам’ятаю, як ми мовчимо про місцеперебування наших захисників і як покриваємо тих, хто допомагав з евакуаціями з окупованих територій, щоб ці волонтери на тому боці не стали мішенями. Але покривати злочини є не любов’ю, а співучастю. Де межа між захистом невинних і замовчуванням провини винних? Любов покриває жертву від подальшого зла, і не покриває злочинця від відповідальності. Коли західні миротворці закликають нас покрити любов’ю російські злочини заради примирення, вони перекручують саме поняття покриття, бо справжня любов покриває дитину від снайпера, а не снайпера від суду, і захищає свідка від помсти, а не ката від справедливості. Хіба Бог покрив злочини Содому й Гоморри? Хіба покрив злочини фараона? У цьому й різниця між покриттям і співучастю.

Любов усьому йме віру. Вірить у перемогу добра і в те, що правда все одно переможе, навіть коли здається, що темрява заполонила світ. Але чи означає це знову довіряти тому, хто вже показав своє справжнє обличчя, навіть якщо він називає себе євангельським християнином? Чи маю я вірити мирним переговорам із тими, хто й досі вважає Бучу провокацією з британськими акторами, і обіцянкам тих, хто обстрілює дитячі лікарні? Віра в добро не означає наївності щодо зла, і ці дві речі часто плутають. Я можу вірити, що колись навіть російський солдат, який катував наших полонених, покається, і це не означає, що я маю довіряти йому сьогодні чи просити звільнити його від відповідальності. Справжня віра означає для мене, що я вірю в перемогу добра й не заплющую очей на реальність зла. Я вірю, що Бог може змінити будь-яке серце, як серце того работорговця, який розкаявся й написав «О, благодать», і водночас розумію, що більшість сердець російських злочинців не хочуть змінюватися, як і серця тих євангельських християн, які підтримують агресію публічно або через зраду мовчанням. Це не цинізм, а мудрість, яка дозволяє зберегти віру й людяність, не втративши розсудливості.

Любов усього сподівається. Сподівається справедливості й навіть розкаяння злочинців, відновлення зруйнованого, повернення двадцяти тисяч викрадених дітей, усіх полонених, окупованих територій, зцілення наших покалічених душ. Але хіба можна сподіватися справедливого миру без правосуддя? Надія без справедливості є не християнською чеснотою, а співучастю, яка маскується під духовність, бо справжня надія містить у собі віру в те, що зло буде покаране, а добро відновлене, і не з помсти, а заради божественного порядку. Я сподіваюся, що колись наші діти житимуть у мирі, і саме в такому, де російські вбивці сидять за ґратами, а не керують державами. Сподіваюся на покаяння ворогів, і водночас розумію, що покаяння без визнання провини й відшкодування збитків є не покаянням, а черговим злочином.

Любов усе терпить. Терпить біль щоденних утрат, довгу дорогу до перемоги, хоч би якою немислимою вона здавалася сьогодні, і тягар відповідальності за майбутнє тих, хто прийде після нас. Скільки ще треба терпіти, щоб наші діти могли жити в безпеці? Скільки ще похоронів, скільки руїн, скільки сиріт? Це терпіння має мету, бо воно не є терпінням заради терпіння чи мазохістським сприйняттям страждання як неминучості, а є терпінням заради того, щоб зло було подолане. Справжня любов терпить не тому, що їй подобається страждати, а тому, що вона бачить далі сьогоднішнього дня, і готова терпіти зараз, щоб інші не терпіли потім.

І наостанок: любов ніколи не минає. Навіть коли пророцтва про швидку перемогу не збуваються, навіть коли замовкають голоси тих, кого ми втратили, навіть коли втома з’їдає душу, коли друзі втрачають надію, а партнери втомлюються підтримувати. Що лишається, коли все інше втрачається або змінюється не на краще? Коли зникають ілюзії про справедливий мир і руйнуються наївні уявлення про християнську російську цивілізацію? Любов до Бога і ближнього є єдиною константою у світі, що руйнується і знову відбудовується, як вогонь, який не гасне навіть під дощем української крові.

Ця любов, до Бога, до нашої землі, до наших людей, до Божої правди, лишається тоді, коли все інше випаровується, і, можливо, саме тому вона є найбільшою з чеснот, бо переживає все, навіть смерть тих, кого любить. Саме тому наше протистояння російському злу і є актом любові, любові до тих, хто прийде після нас і має право жити у світі, де зло називають злом, а добро добром. Любові, яка не боїться бути незручною для тих, хто вимагає швидкого й дешевого миру, і не заради України, а заради власного спокою.

Шануймося. Тарас Дятлик, Україна
13 серпня 2025 року