У війни є обличчя. Ідучи вулицями рідного Рівного, повертаючись із залізничної лікарні, де я проходжу черговий огляд по лінії ВЛК, який уже добігає кінця з невідомим, але очікуваним результатом, я бачу дедалі більше поранених військових. Сліди війни помітні на кожному кроці, і за кожним із цих слідів стоїть людина з покаліченою долею, скаліченим тілом і зраненою душею.
Назустріч мені, мабуть, до тієї самої лікарні, поволі рухається на милицях молодий хлопець. Права нога ампутована вище коліна і вся в бинтах, і він зосереджений на кожному русі, боячись утратити рівновагу. В очах його глибокий сум. Скільки ж таких молодих і зовсім юних утратили частину себе на цій війні, і чи зможуть вони знову повірити в життя і у власні сили?
Біля дверей невеликої кав’ярні сидить чоловік середніх років, обличчя і руки якого вкриті шрамами від опіків. Він відсторонено дивиться кудись удалечінь, уникаючи чужих поглядів, наче намагаючись сховатися від того, що довелося пережити. Фізичні рани загояться, а чи загояться рани в душі, і як довго ще ятритимуть ці невидимі опіки?
З бічної вулички виїжджає інвалідний візок, у якому сидить зовсім молодий хлопчина з паралізованими ногами і безсило складеними на колінах руками. Візок штовхає молода дівчина, можливо, дружина або кохана, і в очах обох застиг німий докір: за що, і чому доля обійшлася з ними так жорстоко? Чи витримає їхнє кохання це випробування?
На пішохідному переході завмер чоловік у військовій формі з паличкою. Для пішоходів горить зелене, люди обходять його, а він стоїть, наче статуя, дивлячись у порожнечу, і, проходячи повз, я бачу, що він сліпий. Тепер йому довіку блукати в темряві, покладаючись на слух, дотик і, можливо, на дружину чи дітей, якщо вони є. Як страшно втратити здатність бачити світ саме тепер, коли так хочеться надивитися на мир. Чи зможе він знайти в цій пітьмі нові барви життя, і як це має статися?
На лавці на зупинці сидить зовсім молоденький солдат поруч із жінкою середнього віку, мабуть, матір’ю. Зовні він неушкоджений, та досить глянути в його очі й помітити неконтрольовані рухи, щоб зрозуміти: хлопець контужений. Важке потрясіння забрало в нього здатність сприймати реальність, і зараз він, можливо, живе у своєму іншому світі, далекому від страхіть війни. Чи прорветься колись його свідомість крізь цей туман, і як його рідним упоратися з таким тягарем, не втративши надії?
На розі вулиці я помічаю ще одну постать у візку. Чоловікові років сорок, обидві ноги ампутовані, ліва рука ампутована частково, а страшні шрами від осколків на тому, що від неї лишилося, більше нагадують понівечену кінцівку якоїсь потвори, ніж людську руку. Погляд теж порожній. Як жити далі? І чому не всі платять таку ціну за перемогу, хоча майже всі її бажають і навіть вимагають?
Іду далі й бачу молоду жінку-військову. Вона дуже схудла, обличчя посіріло й постаріло, наче враз додало десяток років, а запалі очі дивляться кудись усередину себе, в якусь прірву болю. Мабуть, вона пережила щось таке, про що боїться навіть згадувати. Контузія, полон, тортури? А може, все разом. Вона лише щільніше кутається у військову куртку, хоча надворі спекотно, ніби намагаючись сховатися від усього світу й від власних демонів. Чи зможе вона колись подолати цей біль і знову повірити в добро?
Війна скалічила їх усіх, фізично або душевно. Хтось утратив кінцівки, хтось зір чи слух, хтось розум, а хтось, можливо, і частину душі. Усі вони віддали найдорожче, що мали: здоров’я, молодість, мрії. І ми, ті, хто лишився в тилу, перебуваємо перед ними в неоплатному боргу, бо саме ціною їхнього життя тримається спокій нашого. Як допомогти їм знову відчути себе повноцінними в наших спільнотах і родинах? Як дати їм надію на майбутнє й переконати, що їхня жертва була не марною?
Так багато людей у тилу прагнуть перемоги і навіть вимагають її, і так мало тих із нас, хто готовий піти й віддати за неї здоров’я і життя. У глибині душі я молюся, щоб Бог не залишив цих скалічених війною людей і щоб бачив їхнє страждання. «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою» (Мт. 11:28, переклад Огієнка). Нехай ці слова стануть для них обітницею зцілення через нас, Спільноту Надії.
Я вірю, що ми як суспільство і як Церква покликані бути руками Божої любові для цих людей, бо, служачи стражденним, ми служимо Самому Христові: «Поправді кажу вам: що тільки вчинили ви одному з найменших братів Моїх цих, те Мені ви вчинили» (Мт. 25:40, переклад Огієнка).
Тож нехай Господь дасть нам сили і мудрості стати для скалічених війною людей світлом у кінці тунелю і свідченням Божої любові, яка «довготерпить» і «милосердствує» (1 Кор. 13:4, переклад Огієнка). І тоді, вірю, навіть з уламків зруйнованих доль Він створить щось нове й прекрасне. Але не без нашої участі, хоч для Нього й немає нічого неможливого.
Шануймося. Тарас М. Дятлик, Україна
847-й день повномасштабної російської війни

Leave a Reply