BEING HUMAN

Ми часто говоримо одне з одним про людей за їхньої відсутності, і про тих, хто нам подобається, і про тих, хто завдає нам болю, а причини бувають різні: бажання поділитися думками й почуттями, потреба в пораді чи підтримці, іноді просто обмін новинами й враженнями.

Часом такі розмови мають глибше значення і стають своєрідною підготовкою до прямого спілкування з тією людиною, про яку йдеться. Коли нам треба сказати щось важливе, а надто якщо це стосується самих наших стосунків, ми відчуваємо невпевненість, страх або тривогу, і тоді можливість обговорити ситуацію з кимось третім, із другом, рідними, служителем чи психологом, допомагає краще зрозуміти власні почуття, впорядкувати думки й знайти потрібні слова. Говорити одне з одним про інших людей нормально, а от від наклепу на ближнього Господь нас застерігає, і саме тут проходить межа.

Коли ми говоримо про людину за її відсутності, ми почуваємося вільніше, бо не відчуваємо тиску безпосередньої реакції й не боїмося скривдити чи засмутити словом, а тому можемо бути відвертішими й не стримувати себе.

Ця свобода особливо важлива, коли ми намагаємося розібратися в складних чи конфліктних ситуаціях, зрозуміти власну роль у них і знайти вихід, бо розмова з тим, кому ми довіряємо, дає змогу побачити все з іншого боку й отримати пораду та підтримку. Такі розмови не замінюють прямого спілкування з людиною, про яку йдеться, і водночас стають важливим кроком до порозуміння (зараз мова абсолютно не про роzziян).

Так само, як нам вільніше говорити про людину за її відсутності, ми відчуваємо більшу свободу в розмовах про Бога і про наші стосунки з Ним тоді, коли не відчуваємо Його присутності. «Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?» (Мт. 27:46, переклад Огієнка) кричав Ісус на хресті, і в цю мить найбільшого страждання й самоти Він висловлює всю глибину свого болю, відчуваючи залишеність перед обличчям смерті та пекла. Цей крик розпачу й чесності перед Отцем є для мене прикладом того, як можна виливати серце перед Богом навіть тоді, коли не відчуваєш Його близькості.

У моменти духовної пустелі, коли здається, що Бог далекий або відсутній, я схильніший ділитися своїми сумнівами, страхами й розчаруваннями, і ставлю питання, яких не наважився б озвучити, відчуваючи Його присутність. Давид переживав те саме, коли питав: «Аж доки, о Господи, будеш ховатись назавжди, доки буде палати Твій гнів, як огонь?» (Пс. 88:47, переклад Огієнка).

Ця свобода висловлювати біль і розгубленість може здаватися парадоксальною, адже ми звикли думати, що справжня відвертість із Богом можлива лише в тісному спілкуванні з Ним. Але саме в моменти Його «відсутності» я буваю найчеснішим із собою й із Ним, бо перестаю приховувати те, що Він і так знає. Ця чесність болить, і водночас вона є кроком до зміцнення стосунків, бо свідчить про щире прагнення до Нього попри всі труднощі й сумніви.

Ми часто говоримо одне з одним про Христа, коли відчуваємо Його присутність, переживаємо радість і захищеність, мир і любов, і приписуємо це Його благодаті й турботі. Проте справжня чесність у моєму ставленні до Бога проявляється саме тоді, коли я перестаю Його відчувати, і саме в цій сухості й розчаруванні я починаю говорити про Нього так, ніби Його немає поруч. Це не ставить під сумнів Його існування, а лише визнає, що моє суб’єктивне відчуття Його присутності коливається незалежно від Його незмінної реальності й незалежно від того, чи здатний я це визнати.

Здатність чесно говорити про Бога, коли ми не відчуваємо Його близькості, є даром благодаті, бо вона свідчить про віру, яка виходить за межі почуттів. Розумом ми визнаємо, що Він завжди присутній, навіть коли відчуття підводять, і саме така чесність дає нам зростати у вірі та довірі незалежно від обставин, бо допомагає усвідомити, що наші почуття не завжди відображають реальність Його присутності й любові. Особливо це так в умовах повномасштабної війни, коли емоції спустошуються реальністю небезпеки, смерті, горя й втрат, і коли щодня та щоночі ця реальність кидає виклик нашій довірі до Бога.

Страх, біль, гнів і відчай часто затьмарюють моє сприйняття Божої турботи, і саме в ці моменти я покликаний бути чесним із собою і з Ним, визнаючи свої сумніви й запитання, але не дозволяючи їм зруйнувати довіру. Як писав апостол Павло: «Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:38–39, переклад Огієнка).

Для тих, хто свідомо обрав не бути байдужим до наслідків війни, така чесність важить іще більше, бо дає змогу зберігати людяність і співчуття серед нелюдських обставин, помічати Божу присутність у малих виявах любові, солідарності й взаємопідтримки серед тих, хто страждає, і знаходити сили далі вірити, молитися й працювати задля справедливого миру попри все, що діється навколо.

Питання не в тому, чи присутній Бог у моєму житті, бо Він завжди зі мною, відчуваю я це чи ні. Питання в тому, як я реагую, коли перестаю Його відчувати. Чи говорю з Ним і далі, чи довіряю Йому, коли почуття підводять? Чи дозволяю цим періодам сухості оживити мою довіру й поглибити наші стосунки? Саме тоді, коли все моє єство кричить, що Він відсутній, а не тоді, коли я відчуваю Його поруч, я маю нагоду виявити справжню відданість, і саме тоді відкриваю для себе глибину благодаті, яка підтримує мене без жодного відчуття.

Нехай же наша чесність перед Богом навіть у найтемніші часи буде свідченням живої віри, хай і невеликої, як гірчичне зерно. І нехай Його благодать зміцнює нас на цій дорозі, даруючи надію, що Він ніколи нас не покине (Євр. 13:5), бо саме в нашій слабкості Його сила стає досконалою (2 Кор. 12:9).

Дозвольмо собі бути слабкими у стосунках із Ним.

Шануймося.

Тарас Дятлик, Україна
753-й день повномасштабної війни росії проти України (молитовний прохід із Весті, який між моїми поїздками є мовчазним свідком багатьох моїх розмов із Ним про відчуття Його присутності та відсутності)