#БутиЛюдиною. #МандрівнаСкіпка. Дозвольмо собі бути слабкими у стосунках з Ним… Ми часто говоримо один з одним про інших людей без їхньої присутності. І про тих, хто нам подобається, і про тих, хто нам завдає болю. Це може бути викликано різними причинами: бажанням поділитися своїми думками та емоціями, потребою в пораді чи підтримці, або навіть просто задля обміну новинами та враженнями.
Однак, іноді такі розмови можуть мати більш глибоке значення і слугувати своєрідною підготовкою до безпосереднього спілкування з людиною, про яку йдеться. Коли ми маємо щось важливе сказати іншій людині, особливо якщо це стосується наших стосунків з нею, ми можемо відчувати невпевненість, страх чи навіть тривогу. У таких випадках, можливість обговорити ситуацію з кимось іншим — другом, членом родини, священнослужителем чи психологом — може допомогти нам краще зрозуміти свої почуття, впорядкувати думки та знайти правильні слова для майбутньої розмови. Говорити один з одним про інших людей — це нормально. Злословити ближнього наклепами — ось від чого застерігає нас Господь…
Коли ми говоримо про людину без її присутності, ми почуваємось набагато вільніше висловлювати свої думки та емоції. Ми не відчуваємо тиску від безпосередньої реакції співрозмовника, не боїмося образити чи засмутити його своїми словами. Це дозволяє нам бути більш відвертими та щирими, не стримувати себе у вираженні своїх переживань.
Така свобода може бути особливо важливою, коли ми намагаємось розібратися в складних чи конфліктних ситуаціях, зрозуміти свою роль у них та знайти шляхи до вирішення проблем. Розмова з кимось, кому ми довіряємо, може допомогти нам побачити ситуацію з іншої перспективи, отримати цінні поради та підтримку. І хоча такі розмови не можуть замінити безпосереднього спілкування з людиною, про яку йдеться, вони можуть стати важливим кроком на шляху до порозуміння та зміцнення стосунків (зараз мова абсолютно не про роzziян)…
Подібно до того, як ми почуваємось вільніше говорити про людину без її присутності, ми також відчуваємо більшу свободу у розмовах про Бога та наші стосунки з Ним, коли не відчуваємо Його присутності. “Боже Мій, Боже Мій, нащо Мене Ти покинув?” (Мт. 27:46) — кричав Ісус на хресті… У цю мить найбільшого страждання та самотності, Він висловлює всю глибину Свого болю, відчуваючи залишеність Богом перед обличчям смерті та пекла. Цей крик розпачу та чесності перед Отцем є для мене прикладом того, як я можу виливати своє серце перед Богом, навіть коли не відчуваю Його близькості…
У моменти духовної пустелі, коли здається, що Бог далекий чи відсутній у моєму житті, я є більш схильним ділитися своїми сумнівами, страхами та розчаруваннями. Я можу ставити питання, які б не наважився озвучити, якби відчував Божу присутність безпосередньо. Давид також переживав подібні моменти, коли в різних ситуаціях та в різних формах запитував: “Доки, Господи, будеш ховатись завжди, доки Твій гнів буде палати, як огонь?” (Пс. 88:47).
Ця свобода висловлювати свій біль та розгубленість може здаватися парадоксальною, адже ми звикли думати, що справжня відвертість з Богом можлива лише тоді, коли я перебуваю в тісному спілкуванні з Ним. Однак, саме в моменти Його “відсутності” я можу бути найбільш чесним із собою та з Ним, не намагаючись приховати свої справжні почуття та думки, які Він всеодно знає. Ця чесність, хоч і дуже болюча, є важливим кроком на шляху до зміцнення моїх стосунків з Богом, адже вона свідчить про моє щире прагнення до Нього, незважаючи на всі труднощі та сумніви…
Ми часто говоримо один з одним про Христа, коли відчуваємо Його присутність у нашому житті, переживаємо моменти радості та захищеності, миру та любові, приписуючи ці відчуття дії Божої благодаті та турботи. Однак справжня чесність у моєму ставленні до Бога проявляється саме тоді, коли я перестаю відчувати Його присутність. Саме в ці моменти духовної пустелі, сухості, розчарувань, сумнівів я починаю щиро говорити про Бога, немов Його немає поруч. Це не означає, що я ставлю під сумнів Його існування чи присутність у моєму житті. Радше, я визнаю, що моє суб’єктивне відчуття Божої присутності коливається, незалежно від Його незмінної реальності… і незалежно від того, чи здатний я це визнати у своєму житті, чи ні…
Здатність чесно говорити про Бога, коли ми не відчуваємо Його близькості, є даром Божої благодаті. Це свідчить про нашу віру, яка виходить за межі почуттів та емоцій. Так, розумом ми визнаємо, що Бог завжди присутній, навіть коли наші відчуття підводять нас. Проте саме така чесність дозволяє нам зростати у вірі та довірі до Бога, незалежно від обставин. Вона допомагає нам усвідомити на рівні свідомості, що наші почуття не завжди відображають реальність Божої присутності та любові до нас… Особливо в умовах повномасштабної війни, коли наші емоції і відчуття все більше спустошуються реальністю небезпеки, смерті, горя та втрат, піддаються неймовірному тиску та випробуванням. Ми стикаємося з реальністю, яка щодня і щоночі кидає виклик нашій вірі та довірі до Бога…
Страх, біль, гнів та відчай часто затьмарюють моє сприйняття Божої присутності та турботи. Проте, саме в ці моменти я покликаний бути чесним із собою та з Богом, визнаючи свої сумніви та запитання, але не дозволяючи їм зруйнувати мою довіру до Нього. Як писав апостол Павло: “Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!” (Рим. 8:38-39).
Для тих, хто свідомо обрав не бути байдужим до наслідків війни, ця чесність стає ще більш важливою. Вона дозволяє нам зберігати людяність та співчуття в обличчі нелюдських обставин. Вона допомагає нам бачити Божу присутність у малих проявах любові, солідарності та взаємопідтримки серед тих, хто страждає. І вона дає нам сили продовжувати вірити, молитися та працювати задля справедливого миру, незважаючи на все, що відбувається навколо нас…
Питання не в тому, чи присутній Бог у моєму житті. Він завжди зі мною, незалежно від того, відчуваю я це чи ні. Натомість, питання полягає в тому, як я реагую, коли перестаю відчувати Його присутність. Чи продовжую я говорити з Ним та довіряти Йому, навіть коли мої почуття підводять мене? Чи дозволяю я цим моментам духовної сухості оживляти мою довіру та поглиблювати мої стосунки з Богом? Саме в ці моменти я маю можливість проявити справжню відданість та любов до Бога, незалежно від обставин. Не тоді коли відчуваю Його присутність, а тоді, коли все твоє єство тобі кричить: Він — відсутній…. І саме тоді я можу відкрити для себе глибину та силу Божої благодаті, яка підтримує мене, навіть коли я не відчуваю Його присутності…
Нехай же наша чесність перед Богом, навіть у найтемніші часи, буде свідченням нашої живої, хоч часто і невеликої віри та довіри — як гірчичне зернятко — до Нього. І нехай Його благодать зміцнює нас на цьому шляху, даруючи надію у тому, що Він ніколи не залишить нас і не покине (Євр. 13:5). Бо саме в нашій слабкості Його сила досконалиться (2 Кор. 12:9). Дозвольмо собі бути слабкими у стосунках з Ним… Шануймося…
—
Тарас Дятлик, Україна
753-й день повномасштабної війни росії проти України (молитовний прохід з Весті, який, між моїми поїздками, є мовчазним свідком багатьох моїх розмов з Ним про моє відчуття Його присутності і відсутності…)
Leave a Reply