BEING HUMAN

Contemplating the Divine and Earthly through Human Eyes • Споглядання Божественного і земного очима людини


Мамо, чому вони це зробили?

552 words
2–4 minutes

Війна має обличчя… Той похмурий дощовий жовтневий день 2003 року в Лувені закарбувався в моїй пам’яті назавжди. К.К., мій літній викладач-німець з ETF і лютеранський пастор, поділився зі мною болючим, хоч і неконфіденційним, спогадом із дитинства. Ми просиділи кілька годин у «Domus», і поки він розповідав, я бачив перед собою вже не поважного сивого професора, а зломленого хлопчика, в очах якого досі стояв той страх і та безпорадність, які він пережив десятирічним.

«Це було 8 травня 1945 року, день, коли оголосили про кінець війни. Але для мене, десятирічного хлопчика, це був день, коли мій світ розбився вщент», почав він тремтячим голосом. Його мати була для нього цілим світом, люблячою, ніжною, турботливою. Вона оберігала його від страхіть війни, ніколи не підтримувала нацистів, віддавала йому останній шматок хліба і співала колискові, коли він не міг заснути від вибухів. Вона була його янголом-охоронцем.

«Російські солдати увірвалися в наш будинок. Вони були п’яні й розлючені. На моїх очах кілька озвірілих солдатів, сп’янілих від горілки й ненависті, по-звірячому зґвалтували мою маму, мою найдорожчу матусю. Вони сміялися і глумилися. А я стояв поруч, паралізований жахом, і не міг ані поворухнутися, ані закричати. Я нічого не міг вдіяти, тільки безпорадно дивився і плакав».

Сльози покотилися по його зморшкуватих щоках, і він стиснув кулаки, наче знову переживаючи ту мить. Після того життя хлопчика перетворилося на суцільний кошмар: майже щоночі йому снилося понівечене тіло матері й регіт ґвалтівників, і він прокидався з криком, щоб почути, що мама не може його втішити, бо плаче сама.

«Наступного дня, 9 травня, попри весь свій дитячий біль, я підбіг до російських солдатів на вулиці й смикав їх за рукави, благаючи крізь сльози: „Завтра домой! Завтра домой!“ Я так хотів, щоб вони пішли і ніколи більше не поверталися. Я звинувачував їх. А найбільше звинувачував себе, за те, що був такий слабкий і безпорадний, що не зміг захистити найдорожчу людину».

Голос його урвався, і запала гнітюча тиша. Потім він глибоко зітхнув і продовжив ледь чутно: «Ця картина назавжди лишилася зі мною. Навіть тепер, у свої сімдесят, я досі почуваюся тим безсилим хлопчиком. Це залишило слід на все моє життя, і навіть через багато десятиліть, коли я розповідаю цю історію, мої руки тремтять і в очах стоять сльози. Я так і не зміг забути».

Ця сповідь глибоко мене вразила, бо ніколи раніше я не бачив свого викладача таким вразливим. Його історія нагадує про ціну війни, яку платять звичайні люди, а надто діти, коли втрачають батьків, дім, дитинство і віру в добро.

І ось що я мушу сказати чесно, бо саме тут криється найважче. Ми говоримо, що Христос може зцілити такі рани. Цей пастор і викладач знав Христа глибоко, все своє життя. І його рана кровоточила у сімдесят років так само, як у десять. Він так і не зцілився повністю від того, що російські солдати зробили з його мамою в його присутності.

Я схиляю голову перед стражданням і стійкістю свого викладача, якому довелося пережити таке пекло і нести цей хрест усе життя, і дякую йому за довіру та мужність поділитися цим зі мною. Той запис із мого лувенського щоденника нині звучить інакше, бо та сама нелюдська жорстокість ламає мільйони життів в Україні.

Так хочеться, щоб жодна українська дитина не страждала так, як той десятирічний німецький хлопчик у травні 1945-го, чия мама ніколи не підтримувала нацистів. Так хочеться, щоб жодна наша дитина не знала, що таке Буча.

Шануймося. Тарас М. Дятлик, Україна
14 червня 2024, п’ятниця


Discover more from BEING HUMAN

Subscribe to get the latest posts sent to your email.



Leave a Reply