Війна має обличчя… Цей похмурий і дощовий жовтневий день 2003 року в Лувені назавжди закарбувався в моїй пам’яті. К.К., мій літній німець-викладач з ETF і лютеранський пастор, поділився зі мною своїм болючим, але неконфіденційним спогадом з дитинства. Ми просиділи декілька годин в «Domus», і поки він розповідав свою історію, я бачив перед собою не поважного сивого професора, а зломленого життям хлопчика, в очах якого досі стояв відбиток того страху і безпомічності, які він відчув у 10-річному віці.
«Це було 8 травня 1945 року, день, коли оголосили про закінчення війни. Але для мене, 10-річного хлопчика, це був день, коли мій світ розбився вщент», – почав він тремтячим голосом. Його мати була для нього цілим світом – люблячою, ніжною, турботливою. Вона оберігала його від страхіть війни, ніколи не підтримувала нацистів, віддавала йому останній шматок хліба, співала колискові, коли він не міг заснути від вибухів бомб. Вона була його янголом-охоронцем…
«Російські солдати увірвалися в наш будинок. Вони були п’яні й розлючені. На моїх очах кілька озвірілих солдат, сп’янілих від горілки і ненависті, по-звірячому зґвалтували мою маму, мою найдорожчу матусю… Вони сміялися і глумилися… А я стояв поруч, паралізований жахом, і не міг навіть поворухнутися чи закричати. Я нічого не міг вдіяти, тільки безпомічно спостерігав і плакав…»
Сльози покотилися по його зморшкуватих щоках. Він стиснув кулаки, наче знову переживаючи той страшний момент… Після цього життя хлопчика перетворилося на суцільний кошмар. Майже кожну ніч йому снилося понівечене тіло матері і звірячий регіт ґвалтівників. Він прокидався з криком, тільки щоб почути, що мама не може заспокоїти і втішити його… бо вона сама плакала поруч.
«Наступного дня, 9 травня, попри весь свій дитячий біль і горе, я підбіг до російських солдат на вулиці і смикав їх за рукави, благаючи крізь сльози: “Завтра – домой! Завтра – домой!” Я так сильно хотів, щоб вони пішли і більше ніколи не поверталися. Я звинувачував їх. Але найбільше я винив себе – за те, що був таким слабким і безпомічним, що не зміг захистити найдорожчу для себе людину…»
Його голос урвався. На якийсь час запала гнітюча тиша… Потім він глибоко зітхнув і продовжив ледь чутно: «Ця картина назавжди залишилася зі мною. Навіть зараз, у свої 70, я досі відчуваю себе тим безсилим хлопчиком. Це залишило глибокий слід на все моє життя. Навіть через багато десятиліть, коли я розповідаю цю історію, мої руки тремтять, а в очах стоять сльози. Я так і не зміг забути…»
Ця сповідь глибоко вразила мене. Я ще ніколи не бачив свого викладача таким вразливим… Його історія – це нагадування про жахливу ціну війни, яку платять прості люди, особливо діти. Ця трагічна сповідь зі сторінок мого щоденника часів навчання в Лувені ще раз нагадала про нелюдську жорстокість російської війни, яка сьогодні ламає мільйони життів і доль в Україні. Особливо жахливо, коли страждають діти, які втрачають батьків, дім, дитинство і віру в добро. І ніщо не зможе загоїти остаточно рани, завдані такою травматичною подією… Ми говоримо, що Христос може… Цей пастор-викладач глибоко знав Христа… Але його душевні рани кровоточили і боліли навіть у 70 років… Він так ніколи і не зцілився повністю від того, що зробили російські солдати з його мамою у його присутності…
Я схиляю голову перед стражданнями і стійкістю свого викладача, якому довелося пережити таке пекло і нести цей хрест через все життя… Я дякую йому за довіру і мужність поділитися зі мною своїм болючим спогадом… Так хочеться, щоб жодна українська дитина більше не страждала так, як той 10-річний німецький хлопчик у травні 1945-го, мама якого ніколи не підтримувала нацистів… Так хочеться, щоб жодна наша українська дитина не знала, що таке Буча… Шануймося ❤
Тарас М. Дятлик, Україна
14 червня 2024, пʼятниця
Leave a Reply