BEING HUMAN

Війна має обличчя… Продовжую ділитися спостереженнями, щоб ми ні на мить не забували, що наше відносно мирне життя “тут і зараз” має страшну ціну… Після робочих зустрічей, зумів, розмов вийшов пройтися і подихати свіжим повітрям після майже доби дощу…

Андріївський узвіз. Назустріч повільно підіймаються двоє молодих людей, щасливо посміхаючись. Він кульгає на ліву ногу, спираючись на свою кохану, яка ніжно обіймає його за поясницю правою рукою, а лівою міцно тримає його руку трохи вище ліктя, немов обіцяючи бути його опорою на все життя. Його ліва нога – протез, а ліва і права рука від місця між плечем і ліктем – теж протези з крюками. Наближаючись до них, я помічаю, що його ліве око “запаяне”, обгоріле, але правим він дивиться на неї з любов’ю та вдячністю… Ми йдемо повільно назустріч одне одному… Підходячи ще ближче, я частково чую їхнє жваве обговорення, перемішане зі сміхом, про те, кого варто запросити на весілля, а кого ні, – плани на спільне майбутнє. Розминаючись, від дівчини пахне ніжним фіалковим ароматом, а від нього – терпкими духмяними цигарками, контраст, що лише підкреслює їхню єдність… Що ховається за цими посмішками? Через які пекельні кола довелося пройти цьому молодому хлопцю? Де він залишив частину свого тіла на полі бою? І що пережила ця молода дівчина, яка продовжує бачити в ньому не “фізично неповносправного для інклюзії”, а людину… кохану людину… кохану людину, з якою вона пов’язує своє життя… своє щоденне життя… вмити, причесати, одягнути, нагодувати, кохати…

Спускаючись узвозом далі, я помічаю ще одну пару. Їм обом десь близько 50 років, але війна залишила свій відбиток на їхніх обличчях. Він у військовій формі, вона в простому платті, без макіяжу, з зачіскою – просто розчесаним волоссям з невеличким пробором на лобі… втілення скромності… Його голова поголена наголо, сива борода і темно-рижуваті вуса від цигаркового диму. Правою рукою він спирається на її ліве плече, шукаючи підтримки… а в лівій руці тримає пакет з продуктами – маленький, але значущий жест турботи чоловіка про дружину… Бо ж чоловік… На його обличчі відображається пекучий біль у пораненій нозі, на яку він кульгає, але намагається йти поруч з коханою… Раптом він зупиняється, його губи скривлені від болю, очі – напівпорожні, затьмарені болем. “Таню, мені треба 2 хвилини перепочити, сильно болить”, – каже він хрипким голосом. Вона відповідає лагідно: “Перепочинемо, рідний. Зроблю так, що ти на ці 2 хвилини забудеш про біль”… Ми розминулися… Через 30 секунд я оглядаюсь і бачу, як вона припала губами до його губ, притиснулась своїм тілом до його тіла, обійняла його за шию, немов намагаючись своїм терпким поцілунком захистити його від жаху пережитого на полі бою… Сім’ї війни… Бути поруч, кохати, незважаючи на біль…

Ці зустрічі, які трапляються майже щодня в багатьох містах України, де я буваю по роботі чи волонтерських справах, змушують мене замислитися над тим, скільки таких сімей по всій країні несуть на своїх плечах тягар руzzької війни… Скільки любові потрібно, щоб дружинам пройти через ці випробування і не зламатися… Війна залишає незгладимий слід на кожному – фізичні та душевні рани, які, скоріше за все, ніколи не загояться повністю… Ці пари для мене – символ надії… бо справжнє кохання – це не лише радість і безтурботність, а й готовність бути поруч у найважчі моменти, дарувати надію тому, кого кохаєш… Ці історії сьогодні – лише дві з незліченної кількості сімей, які постраждали від жорстокості руzzької агресії, але продовжують жити, кохати і підтримувати одне одного… Господи, нехай олива Твоєї благодаті завжди буде на гноті їхнього кохання…. Шануймося <3
— —
Тарас М. Дятлик, Україна
12 червня 2024, середа