#Дорога (знову). Їду в «Блаблакар». На задньому сидінні – два молодих хлопці, рідні брати, бійці сил спеціальних операцій. Вони повертаються з короткої відпустки назад у пекло війни, туди, де кожна мить для кожного з них може стати останньою…
Подумалося, що зараз, поки вони там, на передовій, вони для нас – герої. Ними пишаються, їх звеличують. І якщо, не дай Боже, вони загинуть, їхня слава стане вічною, а пам’ять про їхній подвиг житиме в серцях людей.
Знову подумалося… а що станеться, коли вони повернуться живими, але скаліченими фізично чи душевно? Ким вони будуть для нас, для суспільства? Я чую, як часто звучить фраза: «Нехай йдуть і лікуються». І в цих словах я відчуваю прихований заклик: «Це ви маєте змінитися і відповідати моїм очікуванням, щоб не порушувати плин і не зруйнувати мого й так хиткого життя»…
«Інклюзія» – це чудово, коли ми читаємо зворушливі історії про когось далекого. Ми зітхаємо, проливаємо сльозу і повертаємося до свого звичного цивільного життя. Але що стається, коли ця «інклюзія» стукає в наші двері, входить у наше середовище, стає частиною нашого «тут і зараз»?
І я все частіше задаю собі питання: чи зможемо ми, – ті, хто не бачив (поки що, бо завтра може все змінитися) жахіть війни на власні очі в самому пеклі війни, – бути поруч з ними? Чи зможемо ми прийняти і абсорбувати їхній біль, їхні спогади, їхні реакції? Це нелегко, адже часом ми самі губимося, не знаючи, як реагувати, як допомогти. Нас теж роздирають наші власні емоції – страх, безпорадність, співчуття…
Та попри все, ми мусимо вчитися бути поруч. Не колись, а тепер… Не втікати від їхнього болю, а приймати його як частину нашого спільного досвіду… Слухати, коли вони хочуть говорити… Мовчати поруч, коли слів немає… Бути готовими допомогти, але також давати простір і час… тільки так можливе зцілення душевних ран… хоч і не всіх і не завжди…
Це нелегкий шлях для кожного з нас. Але лише проходячи його разом, підтримуючи одне одного, ми зможемо по-справжньому зрозуміти, що означає бути єдиною спільнотою, без пафосу… Щоб біль кожного став болем усіх у Спільноті Надії… а радість кожного – радістю усіх у тій же спільноті…
Дивлюся на цих братів, таких молодих… і згадую іншу історію… Січень 2023. Чергова поїздка. «Блаблакар»… Поруч зі мною сидить молода дівчина, ніжна й тендітна, наче моя дочечка. Вона – парамедик, повертається з короткої відпустки на Схід… Її чоловік – на передовій, у самому пеклі Бахмута. Батька мобілізували, він теж на «нулі». Мати не витримала самотнього життя і теж пішла парамедиком рятувати поранених. Сказала: «Я не можу так жити, коли він там, а я тут»… А тепер і її брат, зовсім юний хлопець, ледь 19 років, збирається в бойовий підрозділ…
Дівчина час від часу тихо зітхає. В її очах я бачу неприховану тривогу. Вчергове зітхнувши, вона повертається до мене і каже: «Навряд чи від нашої сім’ї до кінця цієї страшної війни щось чи хтось лишиться»… Голос її тремтить. Близьких родичів у них немає, як я дізнався згодом у ході нашого спілкування. І я розумію, що ця родина, як і безліч інших, може просто зникнути, розчинитися в полум’ї війни…
Скільки ще таких сімей перестане існувати? Скільки імен лишиться тільки в будинкових книгах як єдине свідчення того, що колись вони жили, кохали, мріяли? Хто збереже пам’ять про них, про їхні життя, сповнені любові й надії, окрім пам’ятних дощок і надгробних пам’ятників?…
Десь «там» точаться запеклі бої, і сини й доньки нашої країни віддають своє життя за нашу свободу. Ці сини і доньки, ці брати і сестри, ці тати і мами мають імена, сімейні історії…
«Тут» ми продовжуємо жити, любити, сподіватися… Поки що, бо завтра все може змінитися… Але біль втрат пронизує, на жаль, не кожне серце, не кожну душу…
Ми мусимо вчитися пам’ятати. Пам’ятати кожне ім’я хоча б зі своєї родини і свого оточення, кожну родину, розірвану війною. Бо доки жива пам’ять – доти живі й вони, у наших серцях, у нашій любові. І ця пам’ять, – ця любов до них, а не абстрактна «інклюзія», – наша зброя проти забуття, проти демонічної темряви «руzького міра», що намагається поглинути нас.
Я щодня нагадую собі, що важливо не просто пам’ятати, а не відвертатися від їхнього болю, бути готовими розділити його…. Біль тих, хто повертається з війни… Прийняти їх з їхніми ранами і шрамами, видимими чи невидимими. Бо лише тоді, коли ми навчимося цього, ми зможемо по-справжньому називатися людьми і Спільнотою Надії…
Ця війна змінює нас усіх, змушує переосмислити цінності. І, можливо, одне з найважливіших усвідомлень для мене – це те, що кожне життя безцінне… Кожна історія варта того, щоб бути розказаною і збереженою… І саме від нас як від спільноти залежить, чи зможемо ми, українці, попри всі випробування, зберегти в собі пам’ять, людяність, співчуття і здатність любити один одного, а не нищити і з’їдати один одного… Шануймося ❤️
— —
Тарас М. Дятлик, Україна
839-й день повномасштабної не спровокованої роzійської агресії
Leave a Reply