BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. Майже безсонна ніч, богословсько-екзистенційні роздуми про історичну амнезію. «І моліться, щоб втеча ваша не сталася взимку» (Марка 13:18). Росія щорічно вшановує блокаду Ленінграда (вересень 1941 – січень 1944) як «священну» травму: 872 дні, коли нацистські війська оточили місто, відрізавши електрику, воду й постачання їжі, заморивши голодом понад мільйон мирних жителів.

Щороку 27 січня (вже за тиждень) російські чиновники покладають вінки, школярі декламують вірші про «900 днів», а державні медіа транслюють документальні фільми, що засуджують фашистську жорстокість проти беззахисного населення. Урок, вбитий у свідомість кожного росіянина: навмисне знищення цивільної інфраструктури, щоб заморозити й заморити голодом населення, – це найтяжчий воєнний злочин.

Однак з жовтня 2022 року Росія цілеспрямовано й систематично атакує цивільну електромережу України, цивільні системи опалення, цивільну водну інфраструктуру, лікарні (зокрема пологові будинки), школи та церкви масовими ракетними ударами і дронами-камікадзе.

Київ, Харків, Дніпро, Одеса, Львів (найбільші міста України з населенням від 700 тисяч до 3 мільйонів) переживають віялові відключення під час сильних морозів, як і безліч менших міст, містечок і сіл по всій Україні. Аварійні служби працюють цілодобово, на виснаження, відновлюючи пошкоджені підстанції і системи опалення, лише щоб побачити, як росіяни їх знищують знову і знову через кілька днів чи два тижні. Лікарні працюють на генераторах. Люди тиснуться в спальнях, на станціях метро й в інших місцях, шукаючи тепла.

Російська стратегія ідентична тій, що нацисти застосовували в Ленінграді: зламати волю мирного населення через спричинення нелюдських страждань, щоб люди погодились на окупацію. Російські чиновники висловлюють «театральний» жах щодо цієї історичної облоги, але водночас їхні російські війська відтворюють ту саму нацистську тактику в реальному часі проти України.

Це не когнітивний дисонанс. Це свідома моральна «християнізована» (вони так кажуть, не ми) інверсія. Провідні російські євангельські лідери закликають припинити ніби-то «переслідування християн» в Україні. Але ті ж самі євангельські лідери не бачать і свідомо обирають не бачити російського геноциду й енергоциду України. Це і є моральний реверс.

Монополізуючи статус жертви («тільки ми по-справжньому страждали»), Росія претендує на моральний виняток із тих самих моральних правил, які вона вимагає від українців. Ленінград став не принципом «Ніколи знову!», а дозволом на «Можем повторить, бо можемо». Лекалом, а не трагедією, яку потрібно запобігти.

Блокада Ленінграда вбивала через свідомо розраховані рішення і дії: перерізання ліній постачання, знищення інфраструктури й очікування, поки зима зробить решту, щоб відкрити шлях до окупації. Сьогоднішні російські дрони-камікадзе та ракети досягають тих самих цілей з більшою ефективністю. Єдина різниця – документування.

У 1941 році світ дізнавався про страждання Ленінграда із запізнілих повідомлень і свідчень тих, хто вижив. У 2022-2026 роках українські міста ведуть «прямі трансляції» наших блекаутів, наших заморожених квартир, наших дітей, які роблять домашнє завдання при світлі ліхтарика, наших студентів, які вивчають практичне богослов’я в зимових куртках, наших пасторів, які служать пораненим і потребуючим, – як ми свідчимо про наше життя і служіння, і наслідки російської агресії щодня з України.

Росія згадує Ленінград не для того, щоб запобігти такому жахіттю, а щоб виправдати власний тероризм. «Ми страждали гірше, тому завдамо гіршого болю, бо це працює». Травма як зброя… Так, страждання людей були справжніми. Але російські уроки з них зручно спрямовані проти України. Вони пам’ятають Ленінград вибірково: смерті – так, а принцип – ні. Кожна українська дитина, людина з інвалідністю, літня, хвора людина, що тремтить у темряві вдома чи в лікарні цієї зими, живе тим уроком, якого мав би навчити росіян Ленінград.

Питання в тому, чи демократичний цивілізований світ, який спостерігає в реальному часі те, що попереднє покоління задокументувало лише на фотографіях і в спогадах виживших, виявиться так само вибірковим у своїй пам’яті…

Так, я молюся за зцілення пам’яті росіян. Але зцілення потребує правди, і саме про це так часто забуває цивілізований світ або свідомо ігнорують навіть євангельські християни. Немає справжнього примирення, яке будується на запереченні (а саме до цього нас переважно закликають), немає миру, який будується на російській пропаганді «російської християнської цивілізації».

Прощення, яке оминає справедливість, – це навіть не Божа благодать, не кажучи вже про людську; це обрана, свідома амнезія в духовній і навіть «євангельській» обгортці. Лише через визнання вчинених злочинів, чесне називання речей своїми іменами і прагнення до справедливого миру російська колективна та євангельська пам’ять може стати чимось іншим, ніж зброя: зупинити війну, виплатити репарації й попросити прощення.

Хоча я й молюся, але я не настільки наївний, щоб вірити, що це станеться за мого життя, хоча би навіть серед російських євангельських пасторів і ректорів семінарій. І все ж я молюся…

Я так само молюся за пам’ять України. Щоб вона не «скисла» в помсту через те, що ми страждали, як росіяни. Але я також молюся, щоб ми не втомилися щодня свідчити й говорити правду, закликати світ і глобальну церкву до справедливого миру, не від зламаності, втоми і слабкості, а з позиції моральної ясності (моральна ясність не є моральною перевагою)… моральної ясності, яка є частиною справжніх Христових цінностей. Я молюся, щоб наші глибокі й кровоточиві рани вчили нас моральної пильності, хоча це так боляче…

Євангеліє звертається не лише до вертикалі «Бог і окрема душа». Воно говорить і до горизонталі «людина до людини», «народ до народу». Говорити правду – не одна з біблійних опцій. Це основа, на якій має стояти будь-який тривалий мир – Божий Шалом, як основа стосунків Царства Божого.

Багато російських пасторів в 2022-2023 повчали мене: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Матвія 7:1). Але вони без вагань засуджують нацистські злочини проти Ленінграда, і правильно роблять, якщо застосовують принцип із цього вірша і щодо того, що робить Росія з Україною. Однак Христова заповідь проти засудження ніколи не мала на меті заглушити моральне розрізнення. Вона забороняє лицемірство, але ніяк не моральну ясність.

Засуджувати блокаду Ленінграда й водночас благословляти знищення Маріуполя та геноцид Києва, Херсона й багатьох інших міст – це не послух Ісусу. Це вибіркова, свідома моральна сліпота, «вдягнена» в Писання.
«Оце те, що маєте чинити: говоріть правду один одному; у брамах своїх судіть судом правди, миру й справедливості» (Захарії 8:16). І ще: «Не свідчи неправдиво на ближнього свого» (Вихід 20:16).

«Ніколи знову!» не мало бути гаслом традиційних християнських цінностей. Воно мало стати християнською практикою: пам’ятати не те, що зручно, а те, що правдиво. У всіх вимірах. Для всіх народів. Доки сама пам’ять не стане формою справедливості, без якої тривалий мир неможливий…

«І моліться, щоб втеча ваша не сталася взимку» (Марка 13:18). Ісус попереджав учнів про майбутнє зруйнування Єрусалима. Але Він розумів, що втеча взимку помножує страждання: холод, незахищеність, смерть у дорозі. Він сказав Своїм учням молитися, щоб цього уникнути.

Проте Росія з благословіння багатьох російських служителів церкви планує і здійснює руйнівні удари по критичній цивільній енергетичній інфраструктурі в найхолодніші місяці. Це не випадковість. Це стратегія, спрямована на максимізацію страждань від холоду. Ісус попереджав. І вчив молитися, щоб цього не сталося…

Шануймося… Тарас Дятлик, Україна
1428-й день триваючої нелюдської повномасштабної російської війни та інституційного мовчання російських євангеликів