#БутиЛюдиною. #Дорога. «Бо ми не маємо такого Первосвященика, який не міг би співчувати нам у наших слабостях» (Євр. 4:15).
Сьогодні, 23 квітня 2025, рівно дев’ять місяців відділяють мене від того липневого дня, коли в морзі, чекаючи поховання, лежало тіло мого брата Андрія – старшого лейтенанта медичної служби ЗСУ, військового лікаря («Монах»). Як Христос у «Чисту Суботу», він чекав свого воскресіння – переходу в пам’ять і серця живих. Його привезли «На щиті» – давній символ воїна, який не відступив, який зустрів смерть обличчям до ворога. І ось, через ці дев’ять місяців болю, я все ще шукаю щось нове у своєму розумінні Бога, себе і своїх емоцій.
В юності деякі мої «церковні духовні отці» (не тато з мамою), які на той час були для мене високими духовними авторитетами, навчали мене, що духовність та зрілість у вірі виражається в повному контролі над емоціями. «Не плач, ти ж християнин», «Радій помірковано», «Будь завжди серйозний», «Справжня віра виражається в твоєму спокої», «Не смійся, бо сміхотворство – це гріх», тощо – ці ідеї в самих різних формах, мов «закляття» (перепрошую за термін), повторювались саме тими духовними наставниками. І я тоді щиро вірив, що бути духовним (такими, як вони) – означає носити і ніколи не знімати маску серйозності та незворушності; створити внутрішню в’язницю для своїх емоцій та почуттів і називати це духовним самоконтролем…
Чи не парадоксально? Я хотів вільно говорити про Божу любов, про свої юнацькі радості життя, але боявся дозволити собі переживати всю палітру почуттів, якими наділив мене Творець, бо ж «ти – дитя віруючих батьків» (як настановляли мене ці «духовні отці»). Водночас, коли раділи «новонавернені», то ці самі «духовні отці» милувалися їхніми емоціями, бо це ж «духовно новонароджені, вони не заражені баптистською традицією», тощо. Я відчував глибоке почуття вини, коли мої емоції виривалися з внутрішньої в’язниці і я виглядав «несерйозним» для цих наставників, у той час, як «новонавернені» студенти могли радіти у всій повноті, і ці «духовні отці» спонукали цю «радість в Господі». Ні, я не про деструктивні емоції, не про глибоку паралізуючу депресію, а про звичайне людське життя з його природними проявами.
І дотепер, навіть у свої 50+, відчуваю сором, коли емоції переповнюють мене під час проповіді, лекції, подкасту, в розмові про війну… Сором від того, що я – людина, а не ідеальний духовний автомат, як ті деякі мої «духовні отці»…
… Коли привезли тіло мого братика Андрія, якого вбили росіяни, я стояв перед вибором: проковтнути свій біль чи дозволити йому стати мостом до мого глибшого розуміння Бога. Я вибрав друге, хоча це теж був один із найважчих виборів у моєму житті.
Я писав про свої емоційні переживання на Facebook, у відповідь мені дзвонили або писали: одні мене настановляли, що Андрій був убитий, бо сам пішов убивати людей; інші — що наша сім’я недостатньо покривала його молитовним куполом (не знаю, що це означає); треті – що ми несемо відповідальність за його смерть, тому що не вивезли його «правдами-та-неправдами» за кордон, тощо. Кожен такий коментар був новим цвяхом у хрест болю нашої сімʼї, батьків, братів і сестер…
Мій шлях осмислення власних емоцій та почуттів був довгим і болючим. Він триває й досі. Кожного дня я намагаюсь приймати свідоме рішення не ховати свої емоції у в’язницю – ні в стосунках із дружиною та дітьми, ні з ширшою родиною та колегами, ні у своїх публічних виступах чи дописах. Це непростий вибір, особливо коли твоя вразливість зустрічає осуд щодо сказаного чи написаного з певним емоційним забарвленням.
Разом з тим, я відмовляюся носити маску удаваної духовності, за якою ховається справжнє життя. Відмовляюся вдавати, що моя віра робить мене нечутливим до болю та радості. І в цій відмові, парадоксально, знаходжу більше сили бути присутнім – і для себе, і для інших, і для Бога. Бо наші емоції – це не просто «горизонтальні» реакції на події та людей навколо нас. Кожне почуття, яке пронизує наше серце, містить у собі й «вертикальний» вимір – нитку (scarlet thread), що з’єднує мене з серцем Тата. Колись я сприймав гнів як гріх, смуток як слабкість, а страх як відсутність віри. І я все ще продовжую вчитися бачити їх як вікна у внутрішній світ Творця, Який не соромився проявити свої емоції у стражданнях на Хресті і в Своїх семи вигуках Розіпʼятої Істини…
Сучасна позитивістська християнська культура пропонує нам використовувати Бога як інструмент для досягнення емоційного комфорту. «Вір у Бога – і будеш щасливим», «Молись – і позбудешся депресії», «Дай пожертву – і отримаєш успіх», «Читай Біблію, і в голову ніколи не будуть лізти дурні думки», тощо… Ми самі таким вченням намагаємось перетворити Всемогутнього на духовний антидепресант, який не має ні почуттів, ні емоцій…
Моя внутрішня подорож через горе від втрати мого братика Андрія – я все ще відмовляюся прийняти і визнати цю втрату – відкрила мені іншу істину: я відмовляюся використовувати «молитовний зв’язок» з Богом для покращення своїх емоцій… я хочу проживати свої емоції теж як шлях для глибшого пізнання Бога… ні, абсолютно не єдиний шлях, але один із багатьох, даних нам Богом для Його пізнання як Тата…
Саме в моменти, коли я дозволяв собі відчувати біль за загиблих на війні (троє з нашої родини за час «повномасштабної»), я зустрічав Бога, Який плаче разом зі мною… Коли дозволяв собі відчувати гнів через несправедливість війни (пʼятеро з нашої близької родини на фронті) – я пізнавав Бога, який страшенно обурюється на zло… Коли переживав страх і безпорадність (наша родина теж розділена цією демонічною vійною) – відкривав для себе Христа в Гетсиманському саду, Який благав, щоб ця чаша Його минула…
…У своїх проповідях, виступах, на блозі “Бути людиною” і в телеграм-каналі “Мандрівна скіпка” я ризикую бути вразливим… Ризикую показати, що під моєю «ризою» б’ється серце звичайної і вразливої людини, яка й далі шукає Бога, хоча й знайшла Його… Ризикую визнати, що моє богослов’я народжується не лише з книг і досліджень, а й з сліз, сміху, страху і надії… І в цьому ризику я парадоксально знаходжу внутрішню силу, яка, як я вірю, походить від Духа Святого. Не ту, що контролює емоції, а ту, що трансформує їх у міст між моїм серцем і серцем Тата…
Читаючи Псалми, я бачу Бога, Який не соромиться Своїх «негативних» емоцій. Він гнівається, ревнує, сумує і навіть у Христі питає з Хреста: «Отче, навіщо Ти Мене покинув?». І це не робить Його менш божественним… навпаки, це відкриває глибину Його характеру… Я заглядаю всередину своїх емоцій та почуттів не для того, щоб замінити біль на радість… Я роблю це, щоб через них побачити, як моє серце взаємодіє з Богом і людьми. Щоб запитати себе: «Що ця емоція розкриває про мої стосунки з Богом? Як через неї я можу побачити серце Тата?»
… Найбільш приголомшливе відкриття, яке я зробив для себе: кожна моя «темна» емоція вказує на таємницю Хреста… Мій гнів через війну і несправедливість – на Христа, Який перевертав столи в храмі… Мій іноді екзистенційний, а іноді панічний страх – на Його агонію в саду Гетсиманському… Моя туга – на Його крик залишеності… Мій сором – на Його наготу на хресті… І якщо Бог дозволив собі пережити весь цей спектр емоцій та почуттів… Бог, Який створив мене за Своїм образом і подобою… то – хто я такий, щоб називати їх негідними віруючої людини?
Наша духовна зрілість – це не відсутність емоцій. Справжня зрілість – це здатність дозволити своїм почуттям вести мене до глибшого розуміння Бога, не потонувши в них, але й і не придушивши їх… Коли труну з тілом Андрійка погрузили на Майдані в авто, щоб відвезти на кладовище Нове для поховання, я впав на підставку для трун вбитих росіянами героїв, і повністю віддався сльозам… Зі мною плакали мої рідні… близькі… друзі…. І в цих сльозах я був ближче до Бога, ніж якби зберігав кам’яне духовне обличчя… Бо мій Бог плакав зі мною… зі мною плакав Той, хто плакав біля гробу Лазаря…
… Сьогодні, через дев’ять місяців після похорону Андрійка, я і наша згуртована сім’я досі гостро відчуваємо біль втрати. Я досі гніваюся через війну і масову зраду та мовчання з боку бувших російських євангельських колег. Я досі боюся за своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей, нашої родини. Я досі маю багато болючих запитань до нашої євангельської Церкви (як інституції), а також запитань про своє місце і покликання в цій самій Церкві… І це неминуче відображається в усьому, що я говорю чи пишу публічно, іноді емоційно…
Разом з тим, я знаю: кожна з моїх емоцій – не перешкода на шляху до Бога, а частина мого життєвого (а не просто духовного) шляху. У цій подорожі я вчуся не лише виражати власні переживання, але й бачити, чути та поважати почуття інших людей навколо мене (у тому, що вони говорять чи пишуть) – чи то щиру радість, чи глибокий відчай, чи тихий смуток, чи бурхливий гнів. Визнання їхніх емоцій – це визнання моєї та їхньої людяності, створеної за Божим образом. Мої емоції – це не просто реакції на обставини. Вони – місце моєї зустрічі з Богом, Який сотворив мене здатним відчувати. І коли я дозволяю собі бути справжнім у своїх почуттях – я дозволяю Богу бути справжнім у моєму житті.
Тому я продовжую писати, проповідувати і жити – не як безтілесний дух, а як жива людина у світі, зраненому війною та іншими наслідками людського гріха. Я дозволяю собі відчувати втому і натхнення, радість і сум, гнів і ніжність. Часом це викликає незручність у тих, хто звик бачити «служителів» у масках сурової благочестивої незворушності. Та я вірю, що наша емоційність – не протилежність духовності, а її необхідна і невідʼємна складова. Бо ми створені за образом Бога, Який, втілившись у Христі, не цурався людських переживань: радів з радісними, плакав біля могили друга, відчував спрагу і втому, любив особливою ніжністю.
У повсякденному служінні і роботі я бачу, як чесність щодо власних почуттів відкриває двері для глибших розмов і зустрічей. Коли я визнаю свій біль втрати братика, люди відкривають мені свої почуття про свої втрати… Коли я не приховую своїх запитань до Бога, інші наважуються озвучити свої… У цій вразливості народжується справжня Спільнота Надії – місце, де ми можемо бути собою, зі всіма нашими емоціями, сумнівами і надіями. І саме в такій спільноті, як не парадоксально, ми найближче підходимо до пізнання Бога – не як абстрактної ідеї, а як живої Особи, Яка хоче з нами мати справжні стосунки, включно з усією глибиною людських почуттів…
… Не приховуймо свої почуття, бо вони – дарована Богом карта, яка веде нас до глибшого богопізнання. Молюся, щоб найтемніші долини нашого життя стали місцем найглибших зустрічей з Богом, і щоб ми сприймали свої світлі й «темні» емоції не як перешкоду, а як міст до істинного поклоніння Богу. Бо Він у цьому зламаному гріхом світі шукає не ідеальних духовних автоматів, а справжніх людей із живими, наповненими життям і кров’ю серцями.
Дякую, Андрійку-братику, за захист… Життя за життя…
Шануймося ❤
— —
Тарас М. Дятлик, Україна
23 квітня 2025 року
1155-й день повномасштабної роzійської війни
Leave a Reply