[1754 слів = 8 хв читання] #БутиЛюдиною. #Дорога. У моменти найглибшої духовної кризи, коли реальність в умовах повномасштабної війни руйнує наші уявлення про Бога та Його дії у світі, ми іноді (чи часто?) обираємо втечу – від обставин, від інших, від Бога, і навіть від самих себе. Чи не є наша втеча від Христа насправді початком глибшої зустрічі з Ним, якої ми ще не усвідомлюємо? Що відкривається нам у тій прірві між всемогутнім Богом нашої теології та мовчазною Жертвою, яка дозволяє Собі бути зраненою насильством світу? І чи не в цьому найбільше диво Його любові – що Він чекає на нас не в місці нашої сили, а там, де закінчуються наші можливості й сподівання – в місці нашої крихкості?
* * *
“Тоді, залишивши Його, всі повтікали” (Мк 14:50). Ніч у Гетсиманському саду стала переломним моментом не лише для Ісуса, але й для Його учнів. Коли прийшли озброєні солдати, щоб схопити Ісуса, євангелісти описують гіркий момент істини: “Тоді всі ученики, покинувши Його, розбіглися” (Мт 26:56). Ця проста фраза відкриває перед нами всю трагедію нашої людської крихкості, коли ми зустрічаємося віч-на-віч із глибинною драмою людського єства, з нашим людським безсиллям, з нашою нездатністю витримати погляд у безодню страждання, коли страх оголює справжню сутність нашої природи.
Учні, які нещодавно запевняли Ісуса у своїй готовності померти разом з Ним, раптово опинилися перед реальністю насильства і загрози смерті. Петро, спробувавши чинити опір, відсік вухо слузі первосвященика, але навіть цей короткий імпульсивний акт відваги швидко згас, коли сам Ісус зупинив його, зцілив пораненого і дозволив воїнам арештувати Себе. Учні застигли в німому нерозумінні: їхній Месія не викличе легіони ангелів, Його Царство не запанує сьогодні силою, замість тріумфу вони бачили приниження. У світлі смолоскипів вони побачили не Царя, а приреченого в’язня — і ноги понесли їх у темряву, подалі від їхніх розбитих мрій.
Яка сила виштовхнула учнів із саду і змусила їх розбігтися у темряві? У цьому моменті сплелися страх і глибинна криза смислів. Якщо арештовували їхнього Вчителя, вони мали всі підстави очікувати, що наступними будуть вони. Але за цим очевидним мотивом причаївся інший, глибший розлом. Вони жили поруч із Тим, хто підкоряв стихії, повертав життя мертвим і зір сліпим, змушував демонів тремтіти і насичував тисячі з кількох хлібин. Тепер Він стояв беззахисним і мовчазним перед тими, хто прийшов арештувати Його. Ця прірва між Його всемогутністю і покорою, між всесильним Царем і мовчазною жертвою була нестерпною для свідомості, яка шукала у Ньому образ тріумфуючого Визволителя…
У момент арешту Ісуса рушилася не лише їхня віра в Його месіанство, але й основа власної ідентичності. Ким вони тепер були, якщо Той, кому вони присвятили останні роки життя, виявився переможеним? Це було подібно до того, якби сонце раптом почало випромінювати темряву. І вони побігли не так від солдатів, як від власної зруйнованої картини світу… Їхня втеча із Гетсиманського саду не була лише фізичним дистанціюванням. Це була втеча від незрозумілої реальності, від власного розчарування, від усвідомлення своєї крихкості перед обличчям страждання Ісуса.
“По воскресінні ж Моїм буду раніше за вас у Галилеї” (Мк 14:28). Ці слова Ісуса, сказані ще до арешту, набули нового значення після Його воскресіння. Ангел біля порожнього гробу нагадав жінкам: “Але йдіть, скажіть ученикам Його і Петрові, що Він буде раніше за вас у Галилеї; там Його побачите, як Він сказав вам” (Мк 16:7). Галілейське море – місце, де розпочиналося служіння учнів, де вони вперше залишили свої сіті, щоб іти за Ісусом. Тепер, після всіх цих трагічних подій, вони повернулися туди, до знайомої діяльності. “Симон-Петро говорить їм: йду ловити рибу. Кажуть йому: йдемо і ми з тобою!” (Ів 21:3). Можливо, це була не лише спроба забезпечити себе їжею, але й психологічна потреба повернутися до звичного, зрозумілого життя після травматичного досвіду.
І саме там, біля Галілейського моря, коли вони повернулися до свого початкового ремесла, їх чекав воскреслий Ісус. Він не пішов шукати нових учнів, які не зрадили б Його. Він не вимагав від них покаяння та обіцянок вірності. Він не погрожував їм небесними карами і вічними муками. Він просто приготував для них їжу і запросив: “Прийдіть, снідайте!” (Івана 21:12). Сцена відновлення Петра біля Галілейського моря (Івана 21:15-19) показує глибину Христового розуміння людської крихкості. Тричі запитуючи Петра “Чи ти любиш Мене?”, Ісус дає йому можливість тричі відповісти ствердно, символічно скасовуючи його потрійне зречення. Але найважливіше те, що після кожної відповіді Ісус доручає Петрові служіння: “Паси Моїх ягнят… Паси вівці Мої”.
Христос не просто пробачив Петра – Він відновив його гідність і повернув йому мету і місію життя. Христос не чекав, доки Петро відновиться сам, не вимагав самовдосконалення перед поверненням до служіння. Навпаки, саме через доручене служіння відбувалося відновлення Петра. Євангелісти також не фіксують жодних взаємних звинувачень учнів. Ніхто з них не дорікав іншим: “Ти втік першим” або “Ти зрікся Його, а я лише втік”. У присутності Воскреслого будь-які порівняння власної міри зради ставали недоречними. Усі вони зазнали падіння і усі були відновлені не завдяки власним зусиллям, а завдяки вічній і непохитній любові Христа.
* * *
Повномасштабна російська агресія, тотальна і виснажлива, стала своєрідним Гетсиманським садом для нас, місцем екзистенційного випробування, де зустрілися наше прагнення вірити і часто наша нездатність витримати вагу страждання. Вона виявляє нашу крихкість і обмеженість, змушує зустрітися з глибинними екзистенційними питаннями про сенс страждання, справедливість Бога, природу zла, яке, здається, тріумфує на наших очах. Ми опиняємося в ситуації учнів – між вірою, через яку нам було обіцяне Царство Боже, і реальністю, яка відкриває агонію…
Наслідки війни проникають у всі виміри нашого людського існування, не залишаючи жодного прихистку від болю. В умовах такого тотального випробування, ми, як і учні в Гетсиманському саду, часто “втікаємо від Христа”. Наша втеча проявляється у відмові від молитви, бо вона здається безсилою супроти залізних законів насильства; у втраті надії на Божу справедливість у світі, де, здається, перемагає zло і насильство, де сила, а не правда, визначає долю народів; у зануренні у цинізм або нігілізм як форму психологічного захисту, бо легше ні в що не вірити, ніж пережити розчарування у “святому”; у переключенні на активізм без духовного споглядання, ніби зовнішня діяльність може заповнити внутрішню порожнечу…
Ми рідко визнаємо цю втечу, навіть перед собою, як Петро, що, напевно, не міг повірити у власне зречення… що він виявився здатним на це… Ми можемо продовжувати ходити до церкви, говорити правильні слова, сповідувати і навіть захищати традиційні християнські цінності, але при цьому наше серце дистанціюється від живої і глибокої довіри до Христа, Якому, здається, не вдається (?) зупинити потік zла, що zаливає нашу землю щодня і щоночі кров’ю невинних. Як учні, які спостерігали за розп’яттям здалеку, ми продовжуємо “спостерігати за Христом”, але із безпечної відстані, не наближаючись до епіцентру болю, до місця, де віра зустрічається з абсурдом агресії в імʼя українського етноциду та захисту так званих традиційних християнських цінностей…
Проте саме тут, у нашій (тимчасовій?) втечі, ми парадоксальним чином можемо зустріти Христа, бо часто саме шлях від Бога стає нашою дорогою до глибшого пізнання Його. Тобто, як учні, тікаючи з Гетсиманського саду, фактично бігли до Галілеї, де Він обіцяв їх зустріти, так і наша духовна “втеча” може привести нас до нової зустрічі з Ним, очищеної від ілюзій і спрощень попереднього досвіду. Коли ми втікаємо, ми часто біжимо не стільки від Христа, скільки від того, ким ми є в Його присутності – вразливими, невпевненими, розгубленими перед таїною страждання. Ми біжимо від власної крихкості, вразливості, неспроможності зрозуміти Його шляхи, які так часто виявляються несумісними з нашими уявленнями про справедливість і любов. Ми біжимо від запитання, яке учні ставили після того, як Ісус втихомирив бурю: “Хто ж Цей, що і вітер, і море слухають Його?” (Мк 4:41). Під час війни це запитання для нас загострюється ще більше: “Хто ж це такий, якщо Він допускає таке масове страждання? Чому Той, Хто втихомирив бурю, не зупиняє бурю насильства, що zнищує наших людей?”
Але саме там, у нашому нерозумінні, у нашому протесті, у нашій нездатності вірити “правильно”, Він знаходить нас, бо саме у найтемніші моменти нашого духовного (і не тільки) життя проявляється Його присутність – не як відповідь на наші питання, а як мовчазна співприсутність у нашому стражданні. Як на березі Галілейського моря, Він не вимагає від нас досконалої віри чи бездоганної євангельської теології укоріненої в “традиційних християнських цінностях”… Він не запитує, чому ми втекли і де були, коли Він страждав… Він просто готує для нас їжу і запрошує: “Прийдіть, снідайте” – приймаючи нас такими, якими ми є, зламаними і розгубленими.
Саме це дає мені надію під час війни і зламаності: коли я біжу від Нього, Він знайде мене. Не тому, що я заслуговую на Його увагу, а тому що така Його природа – шукати загублених, навіть тоді, коли вони самі не хочуть бути знайденими.
Історія втечі учнів і їхнього відновлення свідчить для мене, що важливі не мої падіння, не їх кількість, не їх глибина, а Його вірність, яка перевершує мою невірність… Наша втеча від Нього не є останнім словом у наших стосунках з Ним, як не було останнім словом зречення Петра… Учні не просто повернулися до попереднього стану – вони були відновлені і споряджені для Місії, яка змінила світ, преображені із тих, хто втікає, у тих, хто йде назустріч небезпеці заради Євангелія.
Так само і моя зламаність, моя неспроможність бути “хорошим християнином” під час випробувань (щоб “не втратити любов Христа”?), мій духовний параліч перед обличчям страждання – все це може стати простором, у якому Христос виявляє і застосовує Свою перетворюючу любов, не розвіюючи мої сумніви, а преображаючи їх у глибшу довіру.
І як Він відновив учнів не для комфортного життя, а для проголошення Царства у цьому зламаному гріхом світі, так і мене Він відновлює не для того, щоб я знайшов безпечну гавань від війни, а щоб серед війни я міг свідчити про Царство, яке не від цього світу… яке вже проростає серед руїн нашої крихкості і дійсності у наших стосунках любові, довіри і турботи один з одним. Навіть коли я втікаю від Нього, я знаю, що моя втеча – це лише частина шляху до ще одної зустрічі з Тим, Хто чекає мене там, де закінчуються мої сили і починається Його благодать… де мій відчай зустрічається з Його надією… де моя крихкість знаходить опору в Його вірності.
* * *
Господи Ісусе, чи не так було й тоді, коли Ти сам з хреста запитував: “Навіщо Ти мене покинув?” – але все одно залишався в довірі Отцю? Чи не шукаєш Ти мене саме тоді, коли я втікаю, бо знаєш біль мого розбитого серця? Чому Ти приходиш не з докорами, а з хлібом, не з осудом, а з відновленням? Як можеш Ти довіряти Своє діло тим, хто втік, зрадив, покинув? І хіба не в цьому Твоя найбільша таємниця – що кожна наша втеча може стати шляхом повернення, кожне падіння – початком відновлення, кожна смерть – дверима у нове Життя через воскресіння? І чи не в цьому, зрештою, Твоя перемога над світом – не в силі, а в любові, яка витримує будь-яку нашу зраду, долає будь-яку відстань і завжди чекає на нас на березі наших буденних справ із питанням: “Чи ти все ще любиш Мене?” Шануймося ❤
— —
Тарас М. Дятлик, Україна
1146й день повномасштабної російської війни
Leave a Reply