BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. Хочу поділитися з вами (і тими, хто в Україні, і хто поза її межами) рефлексіями зі своєї сьогоднішньої проповіді в церкві «Скеля» на основі текстів Матвія 14:25-33 та Марка 6:47-51, виголошеної 17 листопада після ранішнього обстрілу (120 ракет, 90 дронів). Не так далеко від нас вибухнуло 6 ракет… 9-поверховий будинок дрижав як під час землетрусу… Але це щоденні реалії багатьох міст України…

Під час повномасштабної російської неспровокованої агресії, коли човен нашої (або, можливо, тільки моєї) віри розгойдується на хвилях абсурду, ми (або, можливо, тільки я) знову і знову запитуємо: «Де Христос у цій темряві? Чому Він залишив нас самих веслувати проти вітру війни? І чи справді залишив?»

Історія про Петра і бурю на морі є для мене пронизливо актуальною в контексті нашого сьогодення. Ми всі (хто обрав зустріти наслідки війни «тут і зараз», незалежно від географічного місцезнаходження) опинилися в тому євангельському човні – хтось із останніх сил тримає весла, намагаючись зберегти курс, хтось невтомно вичерпує воду відчаю, що заливає борти, а хтось просто завмер, паралізований жахом перед непроглядною темрявою майбутнього…

Четверта сторожа ночі – найтемніший час перед світанком. Скільки таких «четвертих сторож» ми вже пережили за час повномасштабного вторгнення? І щоразу виникає підступна спокуса прийняти Христа за привида (ні, не «привида Києва») – примарну надію, ілюзію порятунку. Наш травмований досвід зробив нас підозрілими до будь-якого проблиску світла в темряві, бо, можливо, то не світло, а відблиск хижих очей «русского мира» зі спотвореними традиційними християнськими цінностями…

Але чи не в цьому криється парадокс справжньої віри – у здатності розпізнати істинне серед примарного? Коли Петро просить дозволу йти по воді, це вже не просто випробування божественності Христа. Це екзистенційний стрибок віри із зони ілюзорної безпеки човна у простір радикальної довіри Ісусу, Якого він розпізнав у привиді. Човен, принаймні, щось матеріальне, відчутне. А що там, на воді? Лише одне Христове слово «Іди, це твій вибір…»

Але наскільки в реаліях війни ми готові довіритися невидимому, коли видиме, яке ми бачимо навколо, настільки загрозливе? Чи достатньо нам Божого «Не бійся!» серед виття сирен і вибухів, і безкінечних похорон захисників? І що взагалі означає «не боятися», коли страх став невід’ємною частиною нашого повсякдення?

Можливо, суть криється не в відсутності страху, а в здатності рухатися вперед попри нього? Петро ступає на воду не тому, що перестав боятися, а тому що його прагнення радикальної довіри до Христа виявилося потужнішим за страх потонути. Саме в цьому і полягає сутність справжньої віри – не у відсутності сумнівів, а в присутності любові до Христа, яка – згодом і поступово – перевершує всі наші сумніви.

Євангелісти зберегли промовисту деталь: Ісус «хотів їх минути». Чому? Можливо, щоб дати учням можливість самим покликати Його? Думаю, що саме так… У часи кризи, над якою ми втрачаємо контроль, ми часто очікуємо, що Бог просто з’явиться і все виправить. Але що, якщо Він терпляче чекає нашого запрошення? Нашого власного «Господи, якщо це Ти, накажи мені прийти до Тебе по воді»?

Війна нещадно оголює нашу фундаментальну безпорадність. Як Петро, ми раптом гостро усвідомлюємо всю крихкість наших опор – і матеріальних, і духовних. Вітер реальності війни і її наслідків в житті і наших душах виявляється набагато сильнішим за наші благі наміри та духовні переконання. І саме тоді народжується той відчайдушний, справжній крик в присутності учнів у човні і Ісуса на воді: «Господи, рятуй!»

Чи не дивно, що саме цей момент визнання власного безсилля стає для Петра точкою найглибшого богопізнання? Коли розвіюються всі ілюзії про нашу самодостатність, коли руйнуються всі вежі нашої гордині – лише тоді ми можемо зустріти справжнього Бога, а не власні «думки» про Нього.

І тут постає непросте питання: чому Христос дозволяє Петру почати тонути? Чому не підхоплює його відразу, щойно той ступає на воду? Можливо, є щось необхідне у цьому досвіді «тонення» для справжньої віри? Як у глибинній терапії: іноді потрібно торкнутися самого дна відчаю, щоб відштовхнутися від нього до нового життя…

Особливо гостро це все відчувається, коли дивишся на тих, хто зараз поза зоною війни та її прямих наслідків. Вони, немов ті учні в човні, бачать здалеку, як хтось намагається йти по воді – і не можуть повірити власним очам. «Це привид!» – кажуть вони, бо реальність українського досвіду здається їм надто неймовірною, майже містичною, такою, що не вкладається у звичні рамки розуміння…

А ми, кинуті в самий епіцентр бурі (поховання рідних і близьких, виснажливе волонтерство, робота зі зраненими душою і тілом людьми – не кажучи про наших захисників, які вже майже три роки на фронті і в ЗСУ), часто почуваємося невимовно самотніми у своєму досвіді – як Петро між човном (з тими хто спостерігає і співчуває) і Христом…

Позаду залишилася примарна безпека «спільнотної рутини і суєти», попереду – незвідане, а під ногами – лише тонка плівка віри, що відділяє від безодні. І кожен крок стає свідомим вибором між довірою і відчаєм…

Можливо, саме в цьому і криється глибинний сенс випробування? У тому, щоб навчитися ходити по воді не самотужки, а в постійному живому діалозі з Тим, Хто кличе нас – «Іди!»? Щоб зрозуміти: віра – це не наше особисте досягнення, а дар взаємності, простягнута рука Христа у відповідь на наш відчайдушний крик?

І тут важливо помітити ще одне: коли Христос входить у човен, Він не просто втихомирює фізичну бурю – Він докорінно змінює саме сприйняття реальності учнями. Вони раптом бачать у Ньому не просто чудотворця, а Сина Божого. Чи не те саме відбувається з нами під час війни? Коли звичний комфортний світ розсипається на друзки, – як вікна після вибухової хвилі, як вражені ракетами і дронами будинки, – ми або втрачаємо віру повністю, або відкриваємо її заново – вже не як «духовну традицію» («отці духовно воєвалі»), а як живий, особистий досвід богоприсутності в самому епіцентрі хаосу…

А що означає «вклонитися» Христу посеред бурі? Це далеко не просто духовний жест чи обряд – це радикальна переоцінка всієї своєї реальності. Коли учні визнають у Христі Сина Божого, вони тим самим відкривають існування іншого виміру буття – того, де шторм не має останнього слова.

Але чи не надто поспішно ми іноді самі поспішаємо або насильно штовхаємо іншого до цього «щасливого кінця», знецінюючи чи забуваючи про той травматичний досвід, який йому передував?

Євангеліст Марк робить тривожне зауваження: учні не зрозуміли чуда з хлібами, бо їхні серця були закам’янілими. Скільки знаків Божої присутності ми пропускаємо через закам’янілість наших сердець? Через травму, яка робить нас сліпими до всього, окрім болю? Але іноді саме біль стає дверима до глибшого богопізнання. Коли все стабільне і передбачуване руйнується вщент, коли звичні «духовні формули» більше не працюють – саме тоді народжується справжня віра. Не та, що спирається на традицію «отців» чи логічні аргументи, а та, що виростає з живого євангельського досвіду зустрічі з Богом у найтемнішій точці буття.

Але як довго людина здатна витримувати цю нестерпну напругу між відчаєм і надією? Як довго? … Між криком «Господи, рятуй!» і тишею, що часто слідує за ним? … Петро не витримав – і почав тонути. Але чи не в цьому полягає його найбільша перемога над своїми страхами і сумнівами? У тому, що навіть тонучи, він не перестав кликати Христа? І це не він простягнув руку до Ісуса… Це Ісус простягнув Петру Свою руку у відповідь на крик…

Особливо пронизливо (чи принизливо?) це питання звучить, коли дивишся на тих, хто втратив близьких на війні… Коли я дивлюся на себе після втрати свого брата Андрійка… Як говорити про Божу любов тим, хто стоїть перед стіною невимовного горя? Як самому розпізнати і прийняти цю любов? Можливо, єдина чесна відповідь – це просто мовчання? Але не відсторонене мовчання байдужості, а те глибоке, співчутливе мовчання, в якому поволі народжується нове розуміння – і Бога, і людини, і самої природи віри…

Христос приходить до учнів, коли вони вже знесилені від веслування. Не на початку шторму, а після довгих годин виснажливої боротьби. Чому? Можливо, є щось особливе в самому досвіді виснаження, що робить нас більш відкритими до Божої присутності? Коли всі наші сили вичерпані, коли всі людські стратегії випробувані й не спрацювали – саме тоді ми можемо зустріти Бога по-справжньому?

Цікаво спостерігати, як човен у цій історії перетворюється на своєрідний мікрокосмос людського досвіду віри учнів Христа. Для одних він стає символом безпеки, для інших – кліткою, що обмежує можливість справжньої зустрічі з Христом. Петро мусив вийти з човна, щоб пережити найглибший досвід богопізнання. Але іншим вистачило просто спостереження за тим, що відбувалося… Але чи означає це, що всі мають чинити так само, як Петро? Що всі, без виключення, мають отримати цей досвід «тонення»?

Можливо, існують різні шляхи автентичної віри – і той, хто залишається в човні, молячись за інших, не менш важливий за того, хто насмілюється ступити на воду? Можливо, не потрібно теж знецінювати досвід того, хто ступив з човна на воду? Бо той досвід «тонення» біля Христа є дуже незручним і некомфортним для тих, хто спостерігав, можливо, даючи поради, що робити біля Христа….

Хтось покликаний на передову, хтось – до волонтерства, хтось – до невтомного молитовного служіння. У кожного свій «човен» і свої «хвилі», з якими доводиться давати раду… зустрічаючись зі знеціненнями «усіх від усіх»… Але спільним для всіх нас залишається найголовніше – необхідність розпізнати Христа у темряві власних обставин. Але як?

А що означає «бачити» Бога в часи війни? Коли звичні «духовні формули» раптом здаються надто скороспілими, а традиційні відповіді – нестерпно спрощеними, схожими на «офіс простих духовних рішень»? Можливо, справжнє богобачення починається саме тоді, коли ми нарешті визнаємо за собою право на болючі запитання, на глибокі сумніви, на відчайдушний крик болю? Коли перестаємо маскувати свої рани благочестивими фразами, – «бо так прийнято», «бо що люди скажуть», «бо не треба кидати тінь на Господа» – і дозволяємо собі бути абсолютно справжніми перед Богом?

І тут постає ще одне непросте питання: чому учні не впізнали Христа відразу? Вони ж були з Ним, бачили Його чудеса на власні очі, чули Його вчення. Але в момент екзистенційної кризи їхнє сприйняття затьмарилося страхом. Хіба не те саме часто відбувається з нами? Коли реальність стає занадто важкою для осмислення, ми ризикуємо прийняти за примару, за привид навіть самого Бога.

Особливо болісно цей розрив проявляється у стосунках між тими, хто безпосередньо переживає війну, і тими, хто спостерігає за нею здалеку. Одні кричать від нестерпного болю, інші поспішають запропонувати поверхневі розради та швидкі рішення, аби тільки рідше або зовсім не чути отого незручного крику за бортом човна… Можна голосніше співати, або сильніше веслувати, або… чекати?

І в цій прірві між різними досвідами народжується нове, пекуче запитання: як говорити про Бога так, щоб не поглиблювати травму тих, хто у човні, але й не применшувати реальність страждання тих, хто за межами човна?

Можливо, відповідь криється в самій природі справжньої віри? Не як системи готових відповідей від «офісу простих духовних рішень», а як відкритого простору для чесного діалогу – з Богом, з іншими, із самим собою? Діалогу, в якому є місце і для болісного «Чому?», і для вдячної подяки за простягнуту руку порятунку?

Коли Христос промовляє «Це Я», в оригіналі звучить те саме «Εγω ειμι» – формула, якою Бог відкрив себе Мойсею в палаючому кущі – «Я є Той, Хто Я є». В контексті темної ночі душі це означає, що серед хаосу війни Бог залишається незмінним. Він – те саме «Я є», єдина непохитна точка в світі, у якому все інше розсипається на друзки – і в думках, і в душі, і навколо, і на «Алеях Героїв»…

Але як прийняти цю Божу непохитність, коли наш власний світ хитається до самих основ? Коли кожна втрата, кожен вибух, кожна повітряна тривога болісно нагадують про крихкість нашого людського існування? «Ми помираємо такими якими ми є…» Можливо, секрет не в тому, щоб намагатися раціонально осягнути Божу незмінність, а в тому, щоб дозволити їй стати надійним якорем для нашої хиткої реальності?

І тут ми знову повертаємося до Петра, який починає тонути не в той момент, коли просто дивиться на хвилі, а коли усвідомлює їхню смертельну загрозу. Це надзвичайно тонке розрізнення між простим баченням реальності і поглинанням нею. Війна – це жахлива реальність, яку неможливо й не можна ігнорувати. Але чи здатні ми дивитися на неї, не дозволяючи їй повністю визначати межі можливого, поглинути наш розум і душу, і нашу людяність?

Особливої гостроти це питання набуває для тих, хто перебуває в «діаспорі» (я не про тих, хто виїхав незаконно, то окрема тема і категорія людей…) Вони, немов ті учні в човні, бачать шторм, але не можуть фізично простягнути руку тим, хто в небезпеці. Їхній досвід – це особливий різновид безсилля, який теж потребує глибокого духовного і богословського осмислення, хоча і їх є велика спокуса знецінювати, бо ж вони не страждають як я за бортом човна…

Але ж і я у своїх волонтерських справах не страждаю так, як ті, хто служать в ЗСУ. І не всі, хто служать в ЗСУ, страждають на «нулю», на позиціях… Де та межа «страждати, як я?» Як бути справді присутнім у стражданні інших, коли фізична присутність неможлива?

А що насправді означає те, що «вітер стих», коли Христос увійшов у човен? Чи завжди йдеться про фізичну зміну обставин? Можливо, іноді це радше зміна нашого внутрішнього сприйняття цих обставин? Коли посеред війни ми раптом відчуваємо той незбагненний «Божий мир, що вищий від розуму» – не як втечу від реальності, а як відкриття іншого виміру існування, де шторм не має останнього слова.

І тут постає глибоке питання про саму природу чуда. Євангеліст зауважує, що учні не зрозуміли чуда з хлібами, тому й не впізнали Христа на воді. Можливо, найбільше чудо – це не надприродні явища на кшталт ходіння по воді чи втихомирення бурі, а та внутрішня трансформація нашого характеру і богобачення, які дозволяють нам бачити Божу присутність навіть у найтемніших обставинах?

У кінцевому підсумку, можливо, вся ця євангельська історія – не стільки про зовнішні чудеса, скільки про нашу глибинну трансформацію? Про те, як у найтемнішу ніч душі і війни ми поступово вчимося бачити інакше? Не заперечуючи жорстоку реальність шторму, але рішуче відмовляючись визнавати його останньою реальністю, бо часто саме в моменти найглибшого відчаю ми стаємо здатними побачити найяскравіше світло.

Що ж тоді означає «поклонитися» Христу в контексті війни? Можливо, це взагалі не про зовнішні духовні ритуали, а про радикальну переоцінку всієї реальності? Про ті миті, коли крізь хаос і біль ми раптом помічаємо проблиски того Царства, яке справді «не від світу цього»? Це не втеча від реальності, а відкриття її найглибшого виміру – того, де навіть смерть втрачає своє останнє слово, бо ми віримо в силу воскресіння Христового… і нашого… у блаженство участі у воскресінні першому…

Але як жити з цим подвійним баченням? Як поєднати гостре щоденне усвідомлення трагедії війни з надією, яка пропонує нам дивитися за межі обставин, які затьмарюють наше бачення? Як не скотитися ні в дешевий оптимізм чи позитивізм, ні в безпросвітний відчай чи цинізм? Можливо, відповідь – у тій самій позиції Петра: тримати погляд на Христі, визнаючи реальність хвиль, але відмовляючись дозволити їм визначати межі можливого?

Зрештою, для мене найглибша істина цієї історії, мабуть, у тому, що віра не скасовує шторму. Вона не гарантує легкого шляху. Але вона відкриває можливість іншого способу буття серед бурі – такого, де наша людська крихкість зустрічається з Божою силою, наша розгубленість – з Його впевненістю, наші сумніви – з Його непохитною вірністю…

І коли ми запитуємо: «Де Бог у цій війні?», відповідь, можливо, набагато ближче, ніж ми думаємо. Він – у простягнутих руках волонтерів, у мужності захисників, у невтомних молитвах тих, хто залишився в «човні» щоденних обов’язків, у живій солідарності тих, хто відгукується на чужий біль. Він – у кожному відчайдушному «Господи, рятуй!», яке народжується в темряві ночі, і в кожній простягнутій у відповідь руці.

Бо зрештою, найбільше чудо – не в тому, що хтось здатен ходити по воді, а в тому, що посеред найтемнішої ночі війни ми все ще здатні розпізнавати Світло. Що крізь біль і втрати проростає нове, глибше розуміння – і Бога, і людини, і себе, і самої природи віри. Віри, яка не лише не боїться запитань і не уникає сумнівів, але саме в них знаходить шлях до глибшої автентичності… не в собі, а у Христі… Вірую, Господи, допоможи моєму невірству… Шануймося…
––
Тарас М. Дятлик, Україна
17 листопада 2024, неділя
998-й день повномасштабної російської війни і повномасштабного мовчання російських християн