#БутиЛюдиною. Хочу поділитися з вами, і з тими, хто в Україні, і з тими, хто поза її межами, роздумами зі своєї сьогоднішньої проповіді в церкві «Скеля» на основі Мт. 14:25–33 і Мр. 6:47–51, виголошеної 17 листопада після ранкового обстрілу, коли по Україні випустили 120 ракет і 90 дронів. Неподалік від нас вибухнуло шість ракет, і девʼятиповерховий будинок дрижав, як під час землетрусу. Але це щоденна реальність багатьох українських міст.
Під час повномасштабної російської агресії, коли човен нашої віри розгойдується на хвилях абсурду, ми знову й знову питаємо: де Христос у цій темряві, чому Він залишив нас самих веслувати проти вітру війни, і чи справді залишив?
Історія про Петра і бурю на морі звучить для мене пронизливо актуально. Усі ми, хто обрав зустріти наслідки війни тут і тепер, незалежно від географії, опинилися в тому євангельському човні, і хтось із останніх сил тримає весла, намагаючись зберегти курс, хтось невтомно вичерпує воду відчаю, що заливає борти, а хтось просто завмер, паралізований жахом перед непроглядною темрявою майбутнього.
Четверта сторожа ночі є найтемнішим часом перед світанком, і скільки таких четвертих сторож ми вже пережили за час вторгнення. Щоразу виникає підступна спокуса прийняти Христа за привида, за примарну надію та ілюзію порятунку, бо травмований досвід зробив нас підозріливими до будь-якого проблиску світла в темряві: раптом це не світло, а відблиск хижих очей «русского мира» зі спотвореними традиційними християнськими цінностями.
Але чи не в цьому й полягає парадокс справжньої віри, у здатності розпізнати істинне серед примарного? Коли Петро просить дозволу йти по воді, це вже не просто випробування божественності Христа, а екзистенційний стрибок із зони ілюзорної безпеки човна у простір радикальної довіри Тому, Кого він розпізнав у привиді. Човен принаймні щось матеріальне й відчутне, а що там, на воді? Лише одне Христове слово: іди, це твій вибір.
Наскільки ж ми в реаліях війни готові довіритися невидимому, коли видиме довкола таке загрозливе? Чи достатньо нам Божого «не бійся» серед виття сирен, вибухів і безкінечних похоронів захисників? І що взагалі означає не боятися, коли страх став частиною повсякдення?
Можливо, суть полягає в здатності рухатися вперед попри страх, а не у відсутності страху. Петро ступає на воду не тому, що перестав боятися, а тому, що його прагнення довіритися Христові виявилося сильнішим за страх потонути. У цьому й полягає сутність віри: у присутності любові до Христа, яка поступово переважає всі наші сумніви, а не у відсутності самих сумнівів.
Євангелісти зберегли промовисту деталь: Ісус хотів їх минути. Чому? Можливо, щоб дати учням змогу самим покликати Його, і думаю, що саме так. У часи кризи, над якою ми втратили контроль, ми часто очікуємо, що Бог просто з’явиться і все виправить. А що, коли Він терпляче чекає нашого запрошення, нашого власного «Господи, коли Ти, то звели мені прийти до Тебе по воді»?
Війна нещадно оголює нашу фундаментальну безпорадність, і, як Петро, ми раптом гостро усвідомлюємо крихкість усіх наших опор, і матеріальних, і духовних. Вітер реальності виявляється значно сильнішим за наші добрі наміри та духовні переконання, і саме тоді народжується той відчайдушний, справжній крик: Господи, рятуй!
Чи не дивно, що саме мить визнання власного безсилля стає для Петра точкою найглибшого богопізнання? Коли розвіюються ілюзії нашої самодостатності й руйнуються вежі нашої гордині, лише тоді ми зустрічаємо справжнього Бога, а не власні думки про Нього.
І тут постає непросте питання: чому Христос дозволяє Петрові почати тонути й не підхоплює його одразу? Можливо, у цьому досвіді тонення є щось необхідне для справжньої віри, як буває в глибинній терапії, коли треба торкнутися самого дна відчаю, щоб відштовхнутися від нього.
Особливо гостро це відчувається, коли дивишся на тих, хто поза зоною війни. Вони, немов ті учні в човні, бачать здалеку, як хтось намагається йти по воді, і не можуть повірити власним очам, кажучи «це привид», бо український досвід здається їм надто неймовірним, майже містичним, і не вкладається у звичні рамки розуміння. А ми, кинуті в самий епіцентр бурі, з похованнями рідних, виснажливим волонтерством і роботою зі зраненими душею і тілом людьми, не кажучи вже про наших захисників, які майже три роки на фронті, часто почуваємося невимовно самотніми у своєму досвіді, як Петро між човном і Христом. Позаду лишилася примарна безпека спільнотної рутини, попереду незвідане, а під ногами лише тонка плівка віри, що відділяє від безодні, і кожен крок стає свідомим вибором між довірою і відчаєм.
Можливо, саме в цьому й криється глибинний сенс випробування: навчитися ходити по воді не самотужки, а в живому діалозі з Тим, Хто кличе. Зрозуміти, що віра є даром взаємності й простягнутою рукою Христа у відповідь на наш крик, а не нашим особистим досягненням.
Тут важливо помітити ще одне. Коли Христос входить у човен, Він не просто втихомирює фізичну бурю, а докорінно змінює саме сприйняття реальності учнями, бо вони раптом бачать у Ньому Сина Божого. Чи не те саме відбувається з нами під час війни? Коли звичний комфортний світ розсипається на друзки, як вікна після вибухової хвилі, ми або втрачаємо віру зовсім, або відкриваємо її наново, вже як живий особистий досвід богоприсутності в епіцентрі хаосу, а не як духовну традицію на кшталт «отці духовно воєвалі».
А що означає вклонитися Христу посеред бурі? Це радикальна переоцінка всієї своєї реальності, а не просто духовний жест, бо, визнаючи в Христі Сина Божого, учні тим самим відкривають існування іншого виміру буття, того, де шторм не має останнього слова. Але чи не надто поспішно ми іноді штовхаємо іншого до цього щасливого кінця, знецінюючи травматичний досвід, який йому передував?
Євангеліст Марк робить тривожне зауваження: учні не зрозуміли чуда з хлібами, бо серця їхні були закамʼянілі. Скільки знаків Божої присутності ми пропускаємо через закамʼянілість власних сердець і через травму, яка робить нас сліпими до всього, окрім болю? Але іноді саме біль стає дверима до глибшого богопізнання, бо коли все стабільне руйнується вщент і звичні духовні формули більше не працюють, тоді й народжується справжня віра, та, що виростає з живої зустрічі з Богом у найтемнішій точці буття, а не та, що спирається на традицію отців чи логічні аргументи.
Але як довго людина здатна витримувати цю напругу між відчаєм і надією, між криком «Господи, рятуй!» і тишею, що часто за ним настає? Петро не витримав і почав тонути. Чи не в цьому, однак, його найбільша перемога над власними страхами, що навіть тонучи, він не перестав кликати Христа? І не він простягнув руку до Ісуса, а Ісус простягнув йому Свою руку у відповідь на крик.
Особливо пронизливо, а може, й принизливо, це питання звучить, коли дивишся на тих, хто втратив близьких на війні, і коли я дивлюся на себе після втрати брата Андрійка. Як говорити про Божу любов тим, хто стоїть перед стіною невимовного горя, і як самому розпізнати й прийняти цю любов? Можливо, єдина чесна відповідь тут це мовчання, і не відсторонене мовчання байдужості, а те глибоке співчутливе мовчання, в якому поволі народжується нове розуміння Бога, людини і самої природи віри.
Христос приходить до учнів, коли вони вже знесилені від веслування, після довгих годин виснажливої боротьби, а не на початку шторму. Можливо, у самому досвіді виснаження є щось особливе, що робить нас відкритішими до Божої присутності, бо коли всі наші сили вичерпані й усі людські стратегії випробувані й не спрацювали, саме тоді ми можемо зустріти Бога по-справжньому.
Цікаво спостерігати, як човен у цій історії перетворюється на своєрідний мікрокосмос людського досвіду віри. Для одних він є символом безпеки, для інших кліткою, що обмежує можливість справжньої зустрічі. Петро мусив вийти з човна, щоб пережити найглибший досвід богопізнання, а іншим вистачило просто спостереження. Чи означає це, що всі мають чинити так само, як Петро, і всі без винятку мають отримати цей досвід тонення?
Можливо, існують різні шляхи автентичної віри, і той, хто лишається в човні, молячись за інших, не менш важливий за того, хто наважується ступити на воду. І, можливо, не варто знецінювати досвід того, хто з човна вийшов, бо його тонення поруч із Христом дуже незручне для тих, хто спостерігав збоку, даючи поради.
Хтось покликаний на передову, хтось до волонтерства, хтось до невтомного молитовного служіння, і в кожного свій човен і свої хвилі, з якими доводиться давати раду, зустрічаючись при цьому зі знеціненням від усіх до всіх. Спільним для всіх нас лишається головне: необхідність розпізнати Христа в темряві власних обставин. Але як?
І що означає бачити Бога в часи війни, коли звичні духовні формули раптом здаються скороспілими, а традиційні відповіді нестерпно спрощеними, наче з офісу простих духовних рішень? Можливо, справжнє богобачення починається тоді, коли ми нарешті визнаємо за собою право на болючі запитання, на глибокі сумніви й на відчайдушний крик болю, коли перестаємо маскувати свої рани благочестивими фразами («бо так прийнято», «бо що люди скажуть», «бо не треба кидати тінь на Господа») і дозволяємо собі бути справжніми перед Богом.
Тут постає ще одне непросте питання: чому учні не впізнали Христа одразу? Вони ж були з Ним, бачили Його чудеса, чули Його вчення. Але в момент екзистенційної кризи їхнє сприйняття затьмарилося страхом, і хіба не те саме часто відбувається з нами? Коли реальність стає надто важкою для осмислення, ми ризикуємо прийняти за привида навіть Самого Бога.
Особливо болісно цей розрив проявляється у стосунках між тими, хто переживає війну безпосередньо, і тими, хто спостерігає здалеку. Одні кричать від нестерпного болю, а інші поспішають запропонувати поверхневі розради та швидкі рішення, аби тільки рідше чути отой незручний крик за бортом човна. Можна голосніше співати, або сильніше веслувати, або просто чекати. І в цій прірві між різними досвідами народжується пекуче запитання: як говорити про Бога так, щоб не поглиблювати травму тих, хто в човні, і не применшувати реальність страждання тих, хто за його бортом?
Можливо, відповідь криється в самій природі справжньої віри, яка є відкритим простором для чесного діалогу з Богом, з іншими й із самим собою, а не системою готових відповідей з того самого офісу простих рішень. Діалогу, в якому є місце і для болісного «чому», і для вдячності за простягнуту руку порятунку.
Коли Христос промовляє «це Я», в оригіналі звучить те саме «Εγω ειμι», формула, якою Бог відкрив Себе Мойсеєві в палаючому кущі: Я є Той, Хто Я є. У контексті темної ночі душі це означає, що серед хаосу війни Бог лишається незмінним, і Він є тією єдиною непохитною точкою у світі, де все інше розсипається на друзки, і в думках, і в душі, і навколо, і на Алеях Героїв.
Але як прийняти цю Божу непохитність, коли наш власний світ хитається до самих основ і кожна втрата, кожен вибух і кожна повітряна тривога нагадують про крихкість людського існування? Ми помираємо такими, якими ми є. Можливо, секрет полягає в тому, щоб дозволити Його незмінності стати надійним якорем для нашої хиткої реальності, а не в тому, щоб раціонально її осягнути.
І тут ми повертаємося до Петра, який починає тонути не тоді, коли просто бачить хвилі, а тоді, коли усвідомлює їхню смертельну загрозу. Це тонке розрізнення між баченням реальності й поглинанням нею. Війна є жахливою реальністю, яку неможливо ігнорувати, і водночас чи здатні ми дивитися на неї, не дозволяючи їй визначати межі можливого й поглинати наш розум, нашу душу і нашу людяність?
Особливої гостроти це набуває для тих, хто в діаспорі, і я не про тих, хто виїхав незаконно, бо то окрема тема. Вони, немов ті учні в човні, бачать шторм і не можуть фізично простягнути руку тим, хто в небезпеці, і їхній досвід є особливим різновидом безсилля, який теж потребує глибокого осмислення, хоча й тут велика спокуса знецінити: мовляв, вони ж не страждають, як я за бортом.
Але ж і я у своїх волонтерських справах не страждаю так, як ті, хто служить у ЗСУ, і не всі, хто служить, страждають на нулі, на позиціях. Де ж та межа «страждати, як я»? І як бути справді присутнім у стражданні інших, коли фізична присутність неможлива?
А що насправді означає, що вітер стих, коли Христос увійшов у човен? Чи завжди йдеться про фізичну зміну обставин? Можливо, іноді це радше зміна нашого внутрішнього сприйняття, коли посеред війни ми раптом відчуваємо той незбагненний Божий мир, що вищий від розуму, і відчуваємо його як відкриття іншого виміру існування, де шторм не має останнього слова, а не як втечу від реальності.
І тут постає глибоке питання про саму природу чуда. Євангеліст зауважує, що учні не зрозуміли чуда з хлібами, тому й не впізнали Христа на воді. Можливо, найбільше чудо полягає в тій внутрішній трансформації характеру й богобачення, яка дозволяє нам бачити Божу присутність навіть у найтемніших обставинах, а не в надприродних явищах на кшталт ходіння по воді.
Зрештою, можливо, вся ця євангельська історія не так про зовнішні чудеса, як про нашу глибинну трансформацію, про те, як у найтемнішу ніч душі й війни ми поступово вчимося бачити інакше, не заперечуючи жорстокої реальності шторму, але рішуче відмовляючись визнавати його останньою реальністю. Бо часто саме в моменти найглибшого відчаю ми стаємо здатними побачити найяскравіше світло.
Але як жити з цим подвійним баченням і як поєднати щоденне усвідомлення трагедії війни з надією, яка кличе дивитися за межі обставин? Як не скотитися ані в дешевий оптимізм, ані в безпросвітний цинізм? Можливо, відповідь у тій самій позиції Петра: тримати погляд на Христі, визнаючи реальність хвиль, але відмовляючись дозволити їм визначати межі можливого.
Найглибша істина цієї історії для мене, мабуть, у тому, що віра не скасовує шторму й не гарантує легкої дороги, і водночас вона відкриває можливість іншого способу буття серед бурі, такого, де наша крихкість зустрічається з Божою силою, наша розгубленість з Його впевненістю, а наші сумніви з Його непохитною вірністю.
І коли ми питаємо, де Бог у цій війні, відповідь, можливо, значно ближча, ніж ми думаємо. Він у простягнутих руках волонтерів, у мужності захисників, у молитвах тих, хто лишився в човні щоденних обовʼязків, у живій солідарності тих, хто відгукується на чужий біль. Він у кожному відчайдушному «Господи, рятуй!», яке народжується в темряві ночі, і в кожній простягнутій у відповідь руці.
Бо найбільше чудо полягає в тому, що посеред найтемнішої ночі війни ми все ще здатні розпізнавати Світло, а не в тому, що хтось здатен ходити по воді. Що крізь біль і втрати проростає нове, глибше розуміння Бога, людини й самої природи віри. Віри, яка не боїться запитань і не уникає сумнівів, а саме в них знаходить дорогу до глибшої автентичності, і не в собі, а у Христі.
Вірую, Господи, допоможи моєму невірству. Шануймося. Тарас М. Дятлик, Україна
17 листопада 2024, неділя
998-й день повномасштабної російської війни і повномасштабного мовчання російських християн
Leave a Reply