BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. #Дорога (знову). На межі віри… Коли людина стикається з надто важкими випробуваннями, її внутрішній світ може захитатися до самого фундаменту (якою би впевненою вона не була у своїй вірі), оголюючи крихкість людського буття та ілюзорність контролю над власним життям. У такі моменти серце стискається від пекучого болю, а думки починають блукати темними лабіринтами сумнівів і екзистенційних страхів, зіштовхуючись із безоднею невідомого та незбагненного…

Людина може відчувати, як її віра слабшає, а надія тане, наче сніг під весняним сонцем, викриваючи глибинну самотність. У глибині душі зароджуються гіркі питання: «За що мені це?», «Де Бог, коли Він так потрібен мені зараз?», які відлунюють, здається, у порожнечі буття, позбавленого очевидного сенсу глибиною наших переживань і страждань.

Думки затьмарюються гнівом на несправедливість життя і на самого Бога, ставлячи під сумнів благодать і милість Творця. А у найтемніші безсонні ночі серце наповнюється відчайдушним почуттям самотності та покинутості, ніби Бог (як Отець від Сина), Спільнота Надії (як учні від Христа) і весь світ (як натовп під хрестом) відвернулися від тебе, залишивши наодинці з тягарем власних переживань і страждань.

І в цій внутрішній агонії боротьби людина спотикається, падає, втрачає орієнтири, які раніше здавалися непохитними, стикаючись із абсурдністю страждань та невблаганністю смерті. Це як ходіння по тонкому льоду – кожен крок може призвести до провалу в холодні води відчаю, де людина змушена зіткнутися зі своєю кінечністю та обмеженістю перед лицем вічності та нескінченності…

В такі години (це не моменти, це години) нам здається, що все навколо руйнується – серце і душа, робота і служіння, стосунки з Богом і людьми, і навіть довіра до Бога похитнулася. Ми можемо відчувати, як сатана намагається вказати, що вже ніхто ніколи в нашому житті і серці не зможе відділити зерно від полови, щоб явити і побачити плід і цінність свого життя очима Божими.

У такі темні години дуже легко піддатися відчаю та самознищенню. Але навіть у цій темряві залишається тонка нитка надії, яка нагадує, що після ночі завжди приходить світанок… світанок бачать тільки ті, хто в цей час не спить… Ця тонка нитка надії має віру розміром з гірчичне зерно, і молитву до Бога в будь-якій формі, навіть якщо це просто два слова: «Господи, помилуй!»

Молитва – це не лише прохання до Бога про уникнення труднощів, але й звернення до Всевишнього не про уникнення життєвих випробувань, а про силу та віру пройти через них… щоб не згасла моя віра у штормі сумнівів і випробувань…

Коли я розмірковую над сутністю молитви, мене завжди вражає історія Ісуса та Петра, описана в Євангелії від Луки: «[Сказав же Господь:] “Симоне, Симоне! Ось сатана просив собі, щоб просіяти вас, як пшеницю. Я ж благав за тебе, щоб не згасла віра твоя; і ти, як навернешся, утверди братів своїх» (Лк. 22:31-32).

Ця розмова відкриває для мене глибину Божого розуміння наших життєвих шляхів, кожного з нас особисто. Чому Ісус не молився про те, щоб Петро уникнув випробувань, знаючи все, що з ним трапиться від Саду Гетсиманського в Єрусалимі до розп’яття вниз головою, можливо, в Римі? Натомість, Він просив про силу віри для свого учня… Сам Бог молився, щоб віра Його учня не згасла… Ця історія змушує мене замислитися про те, як має виглядати моя молитва… про себе і ближнього…

Я часто ловлю себе на думці, що прошу Бога про легший шлях, про уникнення труднощів, і це природно для кожної людини. Але приклад Христа вчить мене іншому – молитися про духовно-емоційне і часто навіть фізичне зміцнення перед лицем випробувань. Мені це нелегко прийняти, але я розумію, що саме через такі молитви я зростаю у довірі до Христа…

Особисто мені в такі моменти допомагає запитувати Бога не «За що?», а «Для чого?». Не відразу, але часом за одну чи дві години такої молитовної нічної агонії це змінює погляд на обставини, серце знову поступово наповнюється надією, я починаю бачити зміни – не стільки в обставинах, скільки в собі; я бачу, як Христос вказує на те, що в моєму серці і в думках є половою, а що Його зерном, що є моїм безсиллям, а що є Його силою. Подібно до того, як Ісус бачив майбутнє служіння Петра, Бог бачить шлях, який переді мною, і перед вами.

Шлях випробувань може для кожного з нас стати шляхом саморуйнування, або шляхом зростання в пізнанні Бога, Спільноти Надії і себе. Бог бачить довгострокову перспективу нашого життєвого шляху, як Ісус бачив майбутнє служіння Петра після його падіння та відновлення.

Я також розумію важливість молитви за інших так, як молився Христос: щоб не згасла віра мого ближнього, моїх рідних, не тільки моя. Це визнання того, що Божий шлях не завжди найлегший чи найкращий для мене особисто, але він завжди є можливістю для росту в пізнанні Бога і себе, для здатності бачити Його руку в усіх життєвих обставинах.

Я вчуся довіряти Йому навіть у найтемніші нічні часи, коли здається, що світанку ніколи не буде… знаючи, що Він працює над чимось більшим в моєму серці, ніж я можу собі уявити…

Наші молитви – це не лише про зміни обставин, це, перш за все, про перетворення нас самих на образ Христа, що зрештою, і є найвищою метою слідування за Христом, нашого християнського життя.

Так, іноді нам, як Петру, Бог по Своїй милості допускає навіть зрадити Його, але лише для того, щоб не просто виправити щось в характері, а зібрати оновлений характер – характер, вірний Його місії.

Наша самовпевненість не зникає сама по собі. Вона руйнується тоді, коли Бог допускає, щоб ми спотикнулися чи впали, щоб глибоко усвідомили власну слабкість і потребу в Божій благодаті. Зцілюючу Божу благодать може пізнати тільки зламана людина. Силу підняття Богом може усвідомити тільки той, хто спотикався, падав. І це не обов’язково про видимі гріхи, за які ми виключаємо з помісної церкви. Ні, 99% наших спотикань і падінь відбуваються незримо – в нашому серці і думках.

Я думаю, що ви вірно зрозумієте, якщо я скажу, що Бог не дає нам говорити про Нього і Його благодать, милість і Істину з висоти свого особистого непохитного морального авторитету. Саме цим грішили книжники, законники і фарисеї. Господь вчить нас говорити, спираючись на Його авторитет, благодать і вірність, на Його серце. Іноді Бог допускає нам впасти в нашому серці чи думках не для того, щоб покарати нас, а щоб підняти нас на нову висоту – висоту, де наша вірність Його місії народжується не з самовпевненості, а з глибокого усвідомлення Його незмінної любові та благодаті.

Часто ми, подібно до книжників та фарисеїв, про яких говорить Євангеліє, намагаємося говорити про Бога з позиції власної моральної вищості. Але чим більше я занурююся в біблійні тексти та роздумую над власним життям, тим ясніше бачу: Господь вчить нас спиратися не на власний непомильний і непохитний моральний авторитет, а на Його безмежну благодать, милість та вірність.

Це нагадує мені слова апостола Павла: «Благодаттю ви спасенні через віру, і це не від вас, то дар Божий» (Єфесянам 2:8). Яким був моральний авторитет Павла після того, що він вчинив з послідовниками Христа до своєї зустрічі з Ним? Були люди, які з висоти свого морального авторитету нагадували йому це до кінця його життя і служіння, і час від часу він знову і знову свідчив, як Його зустрів Христос, як змінив його серце і життя…

Через випробування ми вчимося покладатися не на власну силу чи праведність чи моральний авторитет, а на незмінну Божу любов та благодать. Наша вірність Божій місії має народжуватися не з самовпевненості чи почуття власної правоти чи особистого морального авторитету, а з глибокого, особистого, екзистенційного досвіду проживання Божої любові та благодаті: «Ми любимо, бо Він перший полюбив нас» (1 Іоанна 4:19).

Справжнє свідчення про Бога – це не демонстрація власної праведності, а відображення Його характеру через наше життя, навіть (і особливо) через наші спотикання та падіння, і підняття та відновлення. У цьому і полягає, на мою думку, суть нашого християнського свідчення та служіння.

Бог відновлює нас не просто для того, щоб ми повернулися до колишнього життя, а щоб стали новою людиною – людиною, чий характер сформований і оновлений не лише успіхами, але й нашими падіннями і спотиканнями, і чия вірність Божій місії стає непохитною саме тому, що заснована на розумінні як власної слабкості (у тому числі свого особистого морального авторитету: «Я ніколи у своєму житті…»), так і Божої сили.

Кожне випробування – це можливість. Можливість глибше пізнати Бога, себе і Спільноту Надії. Можливість зростати у довірі Христу і христоподібному характері. Можливість підготуватися до чогось більшого, що Бог, можливо, готує для нас.

У житті і служінні Петра я бачу живий приклад того, як Бог може використовувати наші спотикання, падіння і відновлення для Своєї слави і нашого добра. І Христос не молився, щоб Петро не спотикнувся і не впав. Він молився про те, щоб не згасла віра Петра, тоді Петро після кожного спотикання буде знову і знову підійматися і слідувати за Христом у виконанні Його місії…

…У безмежному просторі Всесвіту людина на Безмовній Планеті завжди стоятиме самотньо, буде почувати себе одинокою серед зірок і галактик, шукаючи божественний сенс свого існування. У кінцевому підсумку, наше життя – це безкінечний діалог з Богом, де наші сумніви і страхи є такою ж важливою частиною розмови, як і наша віра і надія…

Можливо, справжня мудрість полягає не в тому, щоб знайти остаточні відповіді, а в тому, щоб навчитися жити з невизначеністю, зберігаючи віру і надію на Бога… Можливо, наше призначення – не знайти готові відповіді, а постійно шукати і переосмислювати своє місце у Божому задумі…

…І це дає мені надію і силу рухатися вперед, знаючи, що моя історія, поки я дихаю, ще не закінчена. Бог продовжує писати її, використовуючи кожне випробування як новий розділ історії Його благодаті та вірності у моєму житті.

Нехай не згасає наша віра… Шануймося ❤
—
Тарас М. Дятлик, Україна
7 вересня 2024, субота
927-й день повномасштабної російської війни і повномасштабного мовчання російських християн…