BEING HUMAN

#БутиЛюдиною. Кілька рефлексій про насильство, помісну церкву і те, що в цій публічній “розмові” часто не чують… Є речі, про які помісна церква часто або іноді воліє мовчати. Явище насильства – одне з них. Мовчання може бути з різних причин: через страх, незнання, як діяти, зневіру, байдужість. Але мовчання – це теж не нейтральна позиція. У контексті насильства мовчання завжди виявляється на боці кривдника, хоче воно того чи ні. І насильство вчиняється не тільки окремими пасторами чи служителями, але й членами помісних церков.

Мовчання дуже часто призводить до іншої крайності, про яку теж не можна мовчати, і, мабуть, саме з неї починаю свій допис. Коли помісна церква мовчить там, де треба говорити, зʼявляються «голоси», які говорять замість неї. Іноді – з щирим болем і праведним обуренням (хоча тільки Господь знає щирість наших мотивів). Але публічне обурення саме по собі ще не є мудрістю, а щирість наміру не гарантує справедливості наслідків. Те, що починається як публічне викриття конкретного зла, може поступово перетворюватися на щось інше: системно, свідомо чи підсвідомо, публічно формувати образ «типового пастора», атмосферу загальної підозри до інституту пасторського служіння; перетворюватися на логіку, в якій будь-яке запитання чи уточнення автоматично читається як захист насильника.

Я знаю це не з теорії. Мені самому нещодавно (і вже й не один раз) довелося зіткнутися з тим, що моя спроба розрізнення, а не заперечення проблеми, була сприйнята як підтримка насильства. Це показовий симптом, який я побачив у сотнях коментарів під десятками ефірів. Коли розмова про насильство сама починає застосовувати логіку насильства (де або ти повністю погоджуєшся з ефіром, або ти «за» кривдника), то щось пішло не так… Не в темі… У методі… Бо справедливість, яка не допускає запитань, – це вже не зовсім справедливість. Тому помісна церква, яка мовчить із байдужості, і «голос», який говорить без розрізнення, – обидва допускають додаткове насилля і залишають жертву там, де вона була: на самоті зі своїм болем…

Тому перший крок (і, мабуть, найважчий) – це не протокол безпеки і навіть не реформа. Це визнання. Пастор і братська рада помісної церкви (а не просто Церкви загалом) мають першими визнати: явище насильства реальне, ми, як віруючі люди, не захищені від нього автоматично, і наша церковна спільнота не є винятком із гріховної людської природи тільки тому, що ми зібралися в Боже ім’я. Це не самозвинувачення. Це зрілість.

Апостол Павло, звертаючись до коринфської церкви, не обходив це стороною: «Чути між вами, що є блуд, і блуд такий, якого немає навіть у поган» (1 Кор. 5:1). Проблема Коринфу полягала не лише в тому, що гріх стався і був названий. Проблема була в тому, що церковна спільнота знала про нього, проте не діяла. В подібних ситуаціях ми стоїмо перед тим самим викликом, і від відповіді саме помісної церкви (перш за все, а не тільки служителів) залежить не лише чиясь репутація, а й те, що відбувається з життям конкретної живої людини.

І тут важливо не забути про наш культурно-історичний контекст, який пояснює, чому ця проблема в нас така глибока. Ми живемо в суспільстві, де насильство було десятиліттями неймовірно легітимізоване на державному і соціальному рівні: від колективізації до Голодомору, від ГУЛАГу до повсякденного придушення національної і соціальної гідності. Ці моделі не зникли з розпадом СРСР. Вони багатьма способами увійшли в побут, у сім’ї, у стосунки влади з суспільством, і, на жаль, подекуди в християнське середовище. Саме тому не просто Церква загалом, а помісна церква має бути пророчим голосом, і не тільки говорити про справедливість у проповідях, а втілювати її у своїх практиках і рішеннях. Пророк Михей говорить ясно: «Сказано тобі, чоловіче, що добре й чого жадає від тебе Господь: тільки чинити справедливість, любити милосердя і в покорі ходити перед Богом твоїм» (Мх. 6:8). Цей контекст – не виправдання. Це пояснення того, наскільки серйозно ми маємо ставитися до наступних кроків, які я хотів би озвучити нижче.

Але визнання без дії – це сентименталізм. Після визнання мають бути конкретні протоколи безпеки. Слово «протокол» для нашого вуха часто звучить недуховно і не по-християнськи, холодно та по-канцелярськи. Насправді – це просто завчасно продумана турбота про вразливих людей. Це відповідь на запитання: «Якщо це станеться серед нас, то що ми робимо?» Найпростіший приклад: заняття недільної школи, мабуть, мають проводити двоє вчителів водночас, щоб дорослий не лишався наодинці з дитиною. Це не недовіра до духовності чи зрілості конкретної людини. Це захист усіх – і дитини, і дорослого. Бо в контексті насильства бувають ситуації, коли працює не сам факт, а фантазія, неправильна інтерпретація, безпідставне звинувачення. Прозора ситуація захищає і постраждалого, і служителя. Те саме стосується сімейного насильства, духовно-емоційного тиску, булінгу в молодіжних групах. Помісна церква має заздалегідь знати: до кого звертається людина, яка постраждала? Яка послідовність наших кроків? Хто її супроводжує? Відсутність відповіді на ці запитання – це не питання довіри виключно до Духа Святого. Це відмова від відповідальності, як помісна церква, яка коштує деяким людям дуже дорого.

Тут виникає запитання, яке ми рідко ставимо вголос: кому безпосередньо підзвітний пастор чи служитель церкви? До кого може звернутися член церкви, якщо проблема – не в пасторі, а в іншому члені церкви? Ісус у Матвія 18 описує не просто духовний принцип, а конкретну процедуру (яку ми часто або ігноруємо, або порушуємо її порядок), яка стосується всієї церковної спільноти: «Коли ж згрішить проти тебе брат твій, іди і докори йому сам на сам… Коли ж не послухає, візьми з собою ще одного або двох… А коли не послухає їх, скажи Церкві» (Мт. 18:15–17). Ця процедура не закінчується на пасторові. Вона обовʼязково доходить до помісної церкви, до спільноти віруючих. Це означає, що помісна церква – не пасивний обʼєкт пасторського авторитету, а субʼєкт розпізнавання і дії. І Христос додає: «Де двоє або троє зібрані в ім’я Моє, там і Я серед них» (Мт. 18:20). Цей вірш стоїть саме в контексті відповідальності помісної церкви, і Христос обіцяє бути присутнім у спільноті, яка має мужність називати зло злом.

Але помісна церква теж не живе у вакуумі. Обласні обʼєднання і загальноцерковні структури мають мати розроблений план дій для ситуацій, коли помісна церква не може або не хоче діяти самостійно; і як діяти внутрішньо, і як про це говорити публічно. Це не «втручання ззовні». Це братська відповідальність, яку Павло практикував постійно. Бо можна скільки завгодно засуджувати пасторів і апелювати до «системи старших», але якщо сама помісна церква (спільнота, серед якої відбувся факт насильства) не вступиться і не почне діяти, жодна зовнішня структура це не замінить. Павло писав коринфянам, – не «керівництву», а помісній церкві: «Хіба не знаєте, що трохи дріжджів квасить усе тісто?» (1 Кор. 5:6). Відповідальність – колективна, і кожен член помісної церкви – не спостерігач, а учасник місії Божої, метою якої є здорове Тіло Христове.

Окремо хочу сказати про богословську освіту. Не можна вимагати від пасторів і служителів знань, яких їм ніхто ніколи не давав. Точніше, вимагати можна, але це навряд чи щось змінить системно. Тому богословська освіта має включити тематику насильства (його природу, динаміку, межі влади у стосунках, процедури захисту вразливих) у системну підготовку, не як факультатив, а як окремий предмет. Пастор, який не навчений розпізнавати ознаки насильства, – це не той, якого вирішили «не навантажувати зайвими кредитами». Це пастор, якого не підготували до реальності. А реальність така, що він буде стикатися з різними проявами насильства все частіше. І в контексті соціально-психологічних наслідків російської агресії – це вже не питання майбутнього, а питання «як діяти тут і зараз». Водночас і на самих служителях лежить відповідальність займатися самоосвітою, бо богословська освіта не може підготувати до всіх викликів сучасності.

Тепер – про те, що, мабуть, найболючіше, і про що в помісній церкві говорять найменше. Явище насильства треба викривати. Але не просто викривати. Бо часто весь фокус ефірів – на кривднику: хто він, що зробив, яка реакція інших «лідерів думки», хто і чому – за, хто і чому – проти, тощо… І тоді жертва насильства лишається поза увагою. Вона не отримує ні супроводу, ні правосуддя, ні зцілення, ні приватності, бо вся увага прикована до насильника. Його імʼя – у заголовках дописів чи ефірів. А біль жертви – у тіні ефірів і заголовків… Пророк Ісая розставляє пріоритети інакше: «Навчіться робити добро, дотримуйтеся правосуддя, рятуйте пригнобленого, захищайте сироту і заступайтеся за вдову!» (Іс. 1:17). Послідовність тут не випадкова: спершу – допомогти і захистити скривджену людину, потім (обов’язково) – судити справедливо насильника. Бо викриття без супроводу жертви – це не справедливість. Це ще один вид насильства і експлуатації чужого болю…

І тут варто поставити ще одне запитання – не про «що», а про «хто». Публічне викриття насильства в християнській (найчастіше неформальній віртуальній) спільноті відбувається людьми, які, як правило, не є частиною тієї конкретної помісної церкви, де це сталося. Вони не знають жертву. Вони не несуть відповідальності за її захист і супровід після того, як ефір вийшов «у світ». Вони не сидітимуть поруч із нею наступного тижня в церкві. Вони не матимуть складної розмови з братською радою. Вони не будуть там, коли доведеться приймати рішення щодо насильника… рішення, яке потребує не просто обурення, а розрізнення і християнської мудрості одночасно.

В Матвія 18 р. описується процес, де кожен крок передбачає особисту присутність і особисту відповідальність помісної церкви; саме тому ця процедура і дієва. Людина, яка «викриває» виключно ззовні, не беручи на себе жодної частини цієї відповідальності, мимоволі перетворює чуже горе на привід для загального публічного обговорення. Але справжня відповідь на насильство завжди відбувається не в тисячах коментарів під ефірами, а в помісній церкві. Саме вона має захистити жертву. Саме вона має діяти щодо кривдника. Саме вона (якщо не захистить і не подбає) несе за це відповідальність перед Богом і перед Церквою і перед суспільством. Публічний шум може бути сигналом. Але він ніколи не замінить дії помісної церкви.

І тут важливо сказати прямо про ще одну річ. Людину, яка пережила насильство, відновлює не публічність, не ефір, і навіть не блогери (це не оціночне твердження). Її відновлює пасторська опіка і присутність, якщо ми говоримо про помісну церкву і про Тіло Христове. Не ефір, а пасторська душеопікунська розмова віч-на-віч (і часто з залученням професійного психолога). Не десятки тисяч переглядів і тисячі коментарів, а одна людина поруч, яка прийшла не з мікрофоном, а з турботою… Саме це є пасторською опікою в її справжньому значенні: не «управління репутацією», не «антикризовий менеджмент», а тривалий, терплячий духовний і психологічний супровід конкретної людини у її конкретному болі. І саме така опіка (терпелива і особиста) є тим, що публічний ефір ніколи не замінить і замінити не може.

Це стосується і того, як ми говоримо про служителів. Викриваючи конкретні гріхи конкретних пасторів, повторюсь, варто бути обережними в термінології і наративах, щоб не знецінювати пасторське служіння як покликання – так само як і будь-яке інше служіння згідно з дарами Духа Святого. Гріх пастора – це гріх конкретної людини, і конкретна людина має нести за нього відповідальність. Але пасторське покликання – це Божий дар Церкві: «І Він поставив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями — для вдосконалення святих, на справу служіння» (Еф. 4:11–12).

Наприклад, якщо хтось грає Баха фальшиво, то проблема не в Баху. Так само, коли служитель зраджує своє покликання, то проблема не в покликанні. Пасторське служіння залишається Божим даром Церкві незалежно від того, як конкретна людина з ним обійшлася. Руйнувати покликання через зраду конкретного служителя – це все одно, що спалити партитуру через помилку виконавця. Як не потрібно руйнувати всю систему освіти через проблеми окремих університетів і знищувати медицину через помилки окремих лікарів, так не потрібно знецінювати пасторське служіння через гріхи окремих служителів. Вимагати відповідальності від конкретних людей – так. Руйнувати покликання – ні.

Гріхів серед християнської спільноти є багато, і насильство – лише один із них. Але саме тут для мене постає ширше запитання: для чого існує помісна церква? В чому її місія? Як вона бере участь у місії Бога, щоб не давати простору явищам, які руйнують людину і спільноту? Апостол Павло описує плід Духа, і це не біблійно-богословська абстракція: «Плід же Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, покірливість, стриманість» (Гал. 5:22–23).

Царство Боже тут і зараз – це, перш за все, стосунки любові, турботи і довіри. Це взаємоповʼязаний «трикутник»: любов без довіри – маніпуляція, довіра без турботи – наївність, а турбота без любові – контроль. Помісна церква, яка живе в цьому «трикутнику», буде робити все можливе, щоб не давати простору насильству; не тому, що в ній немає грішників, а тому, що вона є спільнотою Надії для вразливих, яка не тільки розпізнає і викриває, а й діє стосовно захисту жертви.

В Луки 18 р. Ісус розповідає притчу про вдову, яка приходила до несправедливого судді з однією вимогою: «Захисти мене від суперника мого» (Лк. 18:3). Вона не просила милості. Вона вимагала правосуддя. І приходила знову і знову, аж доки несправедливий суддя не відповів. У кожній помісній церкві є такі «вдови». Люди, які зазнали насильства: фізичного, сексуального, духовного, емоційного. Люди, які не мають ні впливу, ні голосу, ні ресурсу. Їхня єдина зброя – правда про те, що сталося з ними. І вони мають приходити до пастора, до ради, до помісної церкви – не самі і не в супроводі тих, хто знаходиться за сотні кілометрів від їхньої спільноти десь в ефірі, а в супроводі тих із помісної церкви, хто буде вимагати разом із «вдовою»: «Захистіть цю людину!»

Ісус говорить учням: якщо навіть несправедливий суддя зрештою відповів, то наскільки більше відповість Бог? І наскільки більше має бути уважною саме помісна церква, а не тільки церковні структури чи «старші»? А далі Ісус задає учням запитання, від якого так просто не відмахнешся: «Та чи знайде Він, прийшовши, віру на землі?» (Лк. 18:8)…

Як на мене, для помісної церкви це запитання звучить так: чи знайде Христос спільноту (не просто пасторів, служителів, відповідальних за служіння, а саме спільноту), яка не боїться захищати справді скривджених? Чи знайде Він людей, які не загорнули справедливість у хустинку «нейтральності», але й не перетворили чужий біль на привід для просування власної видимості за допомогою ефірів, щоб бути в центрі уваги на «злобу дня»? Бо є дві спокуси, які виглядають протилежно, але мають одну природу: мовчати заради «спокою в церкві», або говорити заради уваги до себе. В обох випадках жертва лишається інструментом, а не людиною, заради якої все це взагалі має відбуватися…

Наостанок, серед іншого в місії Бога, помісна церква має бути чесною і вірною. Чесною – щодо того, що в ній відбувається. Вірною – щодо тих, кого Бог їй довірив: і служителів, і жертв, і тих, хто ще не знає, чи можна їй довіряти… І саме помісна церква – не структури, не ефіри, не «система старших» – є першою і останньою відповіддю на насильство. І якщо вона мовчить або зволікає – «вдова» залишається наодинці. Якщо вона діє – Христос знаходить те, що шукає: віру на землі…

Я пишу це не як звинувачення і не як вирок… Я пишу це як людина, яка вірить у Христа, Тіло Христове і в помісну церкву… не ідеальну, не досконалу, не безгрішну, але живу, чесну, вірну… церкву, яка має мужність визнавати, де вона помилилася, і мужність діяти, коли хтось із її людей страждає. Бо врешті-решт, не публічність і не блогери вирішують (при всій повазі), чи є в нас Царство Боже. Вирішує те, що відбувається між людьми… в нашій конкретній помісній церкві, в конкретний день, коли ніхто не знімає ефір… Шануймося… Тарас Д., Україна